Мальовнича Івано-Франківщина, яка багата історичними та культурними традиціями. Інша назва — Прикарпаття, бо із заходу прилягає до зелених Карпат. Це один з небагатьох країв, де збережено культуру чи не в усіх її проявах. Знаємо, що здавна українська земля славилася своїми звичаями та традиціями. Вони формувались століттями і переходили від батька до сина, від матері до доньки.
  З особливою відповідальністю та пошаною зберігали весільні традиції.

     Українське весілля являло собою взаємозвя´зок молодості та досвіду, матеріального і духовного, радості та суму.Всі обряди мали свій сенс, відповідали за благополуччя молодят, їх щасливе мабутнє, сімейний затишок тощо. Завдяки віковим традиціям, які були невід´ємною частиною життя наших пращурів, народ збагачувався духовно. Саме тому весілля супроводжується численними піснями, в яких відбивалась українська душа. Вони були сумними і веселими, але дуже щирими, бо передавали справжні почуття.
      Весільний обряд є основою зародження нової сім’ї та продовження роду. Загалом весільна обрядовість однакова за змістом для всієї України: всюди нареченого і наречену супроводжували бояри, дружби, дружки, світилки. У різних весільних обрядах брали участь коровайниці, свашки, свати, старости тощо. Так само всюди був весільний коровай, весільний рушник, рушники для сватів, інші символи обряду. Український християнський шлюб завжди вважався нерозривним. У його основі лежать вірність і плодовитість. Подружжя має бути згідне взяти шлюб, так само як і їхні батьки, які будуть їх всіляко підтримувати і давати поради.
 . Яскраво і колоритно можна це побачити на прикладі збережених традицій етнографічних груп Івано-Франківщини, які гармонійно співіснують та безумовно доповнюють одна одну: бойків, покутян, лемків, опілян та гуцулів.
Певні відмінності у весільних звичаях, обрядах та піснях носять регіональний відтінок. Адже, як говорить народна українська мудрість: «Що не край, то свій звичай. Що не подвір’я, то своє повір’я».

   Досліджуючи обрядовість українського весілля на території нашого краю, спостерігаємо збереження до наших днів (майже у незміненому вигляді) звичаїв наших далеких предків. Але якщо в деяких регіонах (Бойківщина, Покуття і Лемківщина) обряд весілля з плином часу суттєво змінився, аж до втрати автентичності, то гуцули зуміли зберегти його, і це заслуговує на увагу. Багато дослідників матеріальної і духовної культури Гуцульщини приділили увагу вивченню гуцульського весілля. Слід назвати Софрона Витвицького, Володимира Гнатюка , Володимира Шухевича . Всі вони вважають гуцульське весілля найважливішим родинним обрядом, який зберіг значущі сакральні й театральні елементи. Вперше гуцульське весілля задокументував саме етнограф Володимир Шухевич. Науковець вивчав Гуцульщину впродовж сорока років. У 1902 році вийшов друком третій том його праці «Гуцульщина», в якому було докладно описане це дійство.

      Яскраво і колоритно це можна побачити на прикладі збережених традицій етнографічної групи Івано-Франківщини- гуцулів.
     Сучасний обряд гуцульського весілля  містить ряд важливих складових частин та суттєвих ознак,які яскраво проявляються в різних видах мистецтва а також дозволять вважати його суто автентичним родинно-громадським дійством українців-горян Українських Карпат.

            Протягом останніх кількох сотень років обряд гуцульського весілля зазнав певних змін, але і в сучасних умовах він зберіг усі свої основні ознаки.
       Гуцульське весілля, як казка. Навіть в теперішній час гуцули дотримуються своїх традицій. Вони й досі вдягаються у національний одяг, прикрашають своїх коней. В день весілля нареченого і наречену супроводжують бояри, дружби, дружки, світилки, свати, старости. Весілля повне веселих і жалібних пісень, танців, ігор, забав, жартів, дотепів.
       Жодне весілля не обходиться без короваю чи калачів, вишиваних чи тканих рушників, букетів, які чіпляють на одяг гостей і гільця чи деревця. Точно визначеного часу для дня весіль не встановлювали, єдине, що сватання і заручини відбувались переважно навесні, літом, восени, рідше взимку, а весілля намагались справляти до Великого посту. Під час будь-якого посту справляти весілля категорично заборонялось.
       Найпершою ознакою на Гуцульщині, коли приходили свати, було “давати рушники”, що традиційно означало готуватися до весілля. Закріпленням шлюбу було і є “стати на рушник”. За давнім звичаєм, найкращі калачі дарують молодим на вишиванім рушнику, з побажанням, щоб їхнє життя було заможним і красивим. До церкви молодята їдуть на конях.

Молоді 2

       Весь гуцульський весільний одяг символізує заможність молодих.
Передусім це вбрання князя-молодого і княгині-молодої (так традиційно величають молоду пару на Гуцульщині).
   Молода — у довгій вишитій сорочці. Поверх весільної сорочки святкові запаски. Вони зроблені з волічки – тонкої вовняної нитки – і люрексових ниток. В колориті запасок переважали насичені тони вишневого, брунатного, чорно-зеленого кольорів. Далі попружка (крайка – широкий тканий пояс з кольорових акрилових ниток пасок ) тримає дві запаски, по них нав’язані п’ять великих хусток з френзлями.
      На шиї багато рядів скляних бус «лискавок», венеціанські писані «пацьорки», хрестики, одно-, дво- та трирядні «згарди» з мосяжних вирізьблених бляшок, «хрящиків» та срібних монет. Попід шию поверх цих прикрас вдягнуто плетену з різноколірних бісеринок — пацьорок — стьожку, т. зв. «очка», «ґердан», «силянку».
    На плечі молода вдягала хутряну прямоспинну безрукавку— «кожушок», «кептар» і «дар» — вишиту перемітку, яка відіграє роль шалика. На ногах у дівчини — тузінки і шкіряні постоли.
      Мати розчісує коси молодій і плете косу. Головна прикраса весільної зачіски — «чільце». Невелика корона зроблена з дрібненьких бляшок різної форми і кольору, що підвішені за кільця до основи. Квітки, зірочки та ромбики тріпотять і дзвенять від найменшого поруху голови. «Чільце» прив’язують дванадцятьма «волочками» (стрічками), кінці яких випускають до середини спини. В них уплітають дощик і «висячки» — китиці. Зверху викладають «пасочки» — яскраві смужки, вишиті бісером. Просто на коси нашивають великі квітки. Прикраси, які молодій доведеться носити на голові майже добу, важать понад два кілограми. Помітно, що через це її постава стає особливо гордовитою.

Розгоній Наталія "ГУЦУЛІЯ" Молоді 4
Молоді 1

     Вбрання молодого складається з гуцульської вишитої на комірі, грудях («пазусі») та рукавах шитої тунікоподібної білої полотняної сорочки, випущеної поверх вузьких сукняних штанів з тонкої овечої вовни, як правило, вишневого кольору . Це – гуцульські холошні. Внизу і по швах – вишивка ручної роботи. Вишивка на гуцульській сорочці має відповідати вишивці на сорочці молодої – присутні червоні, сині, зелені, вишневі кольори. Може бути трохи чорного в узорі. На чоловічій весільній сорочці вишивається не тільки комір, манжети на рукавах і планка спереду, а й по всіх швах. Мають бути вишиті всі смужки, клини та паси. Незрідка холошні та весільну сорочку вишиває сама молода.
      Штани заправлені в плетені з тонкої вовняної нитки та вишиті вгорі шкарпетки – «капчурі». Зараз капчури плетуть також із акрилових ниток. На ногах постоли – це взуття, пошите з телячої шкіри. Кептар такий ж, як і у молодої.
     У молодого на поясі бакунтовий пас. Це – весільний чоловічий пояс шириною 10 см, зроблений зі сплаву міді та срібла і прикрашений кольоровим камінням. Тепер їх ніхто не робить. Це дуже рідкісна річ. Купити їх зараз практично неможливо. Хіба що пощастить знайти в якогось старого вуйка.
Весільний головний убір — «джумері» — це чоловічий зимовий убір, пошитий зі шкірок молодих ягнят. Своєрідно скроєний з темних смушків, на кінцях оздоблений хвостиками та прикрашений по центру віночком і трьома «сороківцями». Також використані люрексові нитки, бісер і лілітки – круглі блискучі кружечки з дірочками. Улітку вони носили чорні фетрові капелюхи — «крисані», прикрашені штучними квітами, вовняними китичками, намистинами, пір’ям глухаря («готура») і різнокольоровими, сплетеними із вовняних шнурів або тканими, ворсовими шнурами («черв’ячками»).
      У молодого в руках латунний топірець. Його ще називають барткою або кельтом. З давніх-давен це обов’язковий атрибут дорослого чоловіка. 

        Вбрання дружбів і дружок, батьків і маток та членів родини не менш яскраве. Сорочки прикрашені багатою вишивкою. Поверх сорочки надягали кептар .
     У чоловіків сорочка поверх штанів і підв’язана широким шкіряним поясом — «чересом». Черес, прикрашений металевими бляшками, капелями, інкрустацією, становить одну з особливостей чоловічого гуцульського вбрання. Старші люди до череса привішували різні необхідні предмети: люльку, притичку для люльки, кресало, складений ніж. На голові «крисані», прикрашені штучними квітами.
    Гуцулки дуже люблять різноманітні прикраси – у вухах ковтки, на пальцях — перстені.
       Шию прикрашали намистом («монистом») із срібних монет-дукачів або металевими монетами і хрестиками, нанизаними на дротик («згарди»), а також маленькими дзвіночками («шелести», «колокільця»). Головним убором заміжньої жінки, як і по всій Україні, була намітка, оздоблена на кінцях. Своєрідну особливість становлять складені в складочки (гофровані) намітки. Гуцулки досить своєрідно пов’язували хустку: аби вона закривала частину обличчя тороками, опущеними на чоло. Дівчата доплітали коси червоною вовняною пряжею, вовняними прикрасами-уплітками. Косу, викладену вінкоподібно, оздоблювали блискучими ґудзиками. Збоку прикріплювали штучні квіти-чічки.
          Всі гості на весільну забаву приходять у вишиванках.

Як заграє дзвінко музика троїста,
Чути, що весілля від села до міста.
Чарівна сопілка, скрипка і цимбали
Так іще ніколи весело не грали!

     Другою важливою ознакою є присутність капели гуцульських троїстих музик, яка виконує основні народні гуцульські мелодії для співу і танців. На весіллі грають справжні гуцульські музики – лунають боян, скрипка, цимбали, бубен і фуярка. Фуярка – це типово гуцульський музичний інструмент, схожий на сопілку. Вона може бути залізною або дерев’яною.
      Кожна частина гуцульського весілля вимагає присутності традиційних музикантів та особливо скрипаля – «береза» — який на ходу складає співанки . Можна сміливо сказати, що скрипка на гуцульському весіллі грає окрім музичної ще й ритуальну роль. Ще у 1970 роках гуцульскі капели троїстої музики грали весілля повністю, від початку до кінця. Для танців, однак, молодь почала все більше й більше вимагати сучасних музикантів з синтезаторами, гітарами та ударними установками.
       Сьогодні традиційні музики починають весілля,зустрічають прибуваючих гостей маршами та розважають усіх награваннями поки не попросять за столи, а також ходять поміж столами підчас набутків. На танцях сьогодні грають в основному сучасні музиканти з синтезаторами, дозволяючи традиційним музикам заграти гуцулку чи польку підчас перерв.
       В давнину талановиті музиканти користувалися повагою і могли непогано підробляти на весіллях, сільських танцях та підчас інших оказій, де вимагалась присутність музики. Сьогодні, коли музику в основному постачає електроніка, молоді гуцули не поспішають опановувати традиційні інструменти, а знайти автентичну гуцульську капелу стає все важче й важче.

[:ua]Суш Іван Богданович[:]

          – Ми говоримо про гуцульську музику як про культурний етнічний феномен. Можемо довго дискутувати про впливи на неї румунської, жидівської, польської та інших музичних культур, проте незаперечним є те, що архаїчний її пласт (це стосується деяких ритуальних весільних, колядницьких та похоронних ритуалів, також давніх полонинських награвань) є оригінальним за своїм звучанням, таємничим за походженням і в музичному плані виокремлюється в так званий гуцульський лад. Коли представляти феномен гуцульської музики з культурологічного погляду, то його варта називати гуцульською музичною традицією. Бо йдеться не про самі твори (деколи як усталеної форми їх не існує), а радше про цілий комплекс, власне, феномен – особистості виконавців, їх світогляду, вчителів! – тобто школу, стиль його відносин з іншими музикантами та громадою і власне про музику, яка не була музикою для розваги, а в традиції – службовою в комплексі ритуалу. А коли виконувалась індивідуально, навіть могла не потребувати конкретного слухача, можна було грати на трембіті для світу, щоб щось сповістити, можна було грати вівцям, щоб вони заворожено слідували за звуком флуярки вівчаря, і не виключаємо також особисту концентрацію на якусь ідеальну прамелодію (це можна порівняти з медитацією у східних музичних практиках). Тому завданням було заграти точно не у формальному плані, а щоби щось в результаті відбулося. В такому значенні музичні награвання є формулами, а музикант виконує роботу, пов’язану з гармонізацією в універсальному плані, а не тільки в музичному.
        У музичному побуті мешканців Карпат нерідко можна зустріти овіяний легендами екзотичний інструмент, що здавна був супутником гуцулів. Це трембіта.

[:ua]Трембіта 2[:]
[:ua]Трембіта 1[:]
[:ua]Трембіта 4[:]

    В старовину вона була сигнальним інструментом. Кілька дозорців, які розміщувалися на вершинах гір, сигналом трембіти, немов по естафеті, передавали звістку про наближення ворога. Нерідко звук трембіти допомагав зорієнтуватися мисливцям чи подорожнім, що заблукали у негоду. В наш час сигналом трембіти повідомляють про приїзд артистів у гірське село, початок весілля чи іншого урочистого свята. З давніх часів збереглася традиція звуками трембіт сповіщати про перший вихід худоби на гірські пасовиська (полонини), давати старт плотогонам гірських рік. А іноді трембітарі подають сумну звістку про смерть когось із гірських жителів.
    Зовні трембіта – це дерев’яна конусоподібна труба завдовжки два-три метри. Виготовляють її так: зрізають прямий стовбур смереки, обстругують, надаючи йому контур потрібного інструмента. Потім розколюють уздовж на дві-три частини і виймають серцевину. Утворені тонкі стінки складають і герметичне обгортають березовою корою, попередньо вставивши у тонкий отвір трембіти мундштук.
       На волинському Поліссі можна зустріти укорочену трембіту, довжиною один-два метри. Часом функції трембіти виконує дерев’яний гуцульський ріг, виготовлений за тим самим принципом, що й трембіта. Та найдавнішими з подібних інструментів вважаються натуральні роги тварин, що тисячоліттями використовувалися як сигнальні інструменти, а пізніше були пристосовані для задоволення естетичних потреб. Це і викликало появу на боковій поверхні рогу кількох пальцевих отворів для зміни висоти звука. Пізніше роговий розтруб пристосували до дерев’яної трубки з пальцевими отворами і пищиками-тростинами.
Цимбали
   Широке розповсюдження в музичному побуті України здобули цимбали. Зовні вони схожі на гусла: трапецієподібний дерев’яний корпус, плоскі деки, два резонаторних отвори. Проте, на відміну від гусляра, що видобуває звуки щипком пальців, цимбаліст грає, вдаряючи по струнах спеціальними дерев’яними паличками. До того ж струни групуються по три-п’ять, а іноді по сім, настроєних на одну ноту. Цимбали мають багату музичну палітру і використовуються як для сольної, так і для ансамблевої гри, особливо у троїстих музиках. Поодинокими ударами по струнах цимбаліст надає музиці яскравого ритмічного малюнка, а частими ударами обох паличок (цей прийом зветься тремоло) відтворюється безперервна м’яка, лірична, часом драматична мелодія.
     Дослідники вважають, що предком цимбал є ассірійський сантир – гуслеподібний інструмент трикутної форми, на якому грали ударом паличок по струнах. Згодом він поширився і був удосконалений в Угорщині, Румунії, Югославії, Болгарії, на території нашої країни в Білорусії та на Правобережній Україні.
Під час гри інструмент кладуть на стіл чи на коліна, часто тримають перед собою на ремені, що дозволяє грати стоячи або на ходу під час весільних та інших святкових обрядів, У професіональній народно-інструментальній музиці використовують концертні цимбали, що стоять на ніжках. У них великий діапазон звуків і різноманітні засоби виразності. Цимбалісти-віртуози нерідко поєднують у своїй грі не тільки удари паличок по струнах, а й щипки пальцями.

      Сказати, що гуцульське весілля є грандіозною подією це те саме, що не сказати нічого. Гуцули не задумуючись витрачають усі свої заощадження для того, щоб весілля їхніх дітей було не гіршим, а швидше трохи кращим, аніж весілля дітей сусідів. Заможніші гуцули організовують весілля, на які приходить до 500-600 осіб. Бідніші гуцули не задумуючись залазать у борги, щоб зробити своїм дітям пристойне весілля.
    Традиційне гуцульське весілля відбувається в двох місцях водночас: у хаті молодого та в хаті молодої. Кожне весілля має власних гостей та власних музикантів, і триває це все до трьох днів. Молодий зустрічається з молодою по дорозі до церкви, однак після церковного шлюбу вони розїжджаються на власні весілля. Лише під ранок другого дня весілля молодий, з дружбами, родиною та весільними гостями, їде до хати молодої, щоб викупити свою майбутню жінку у її братів та привезти її до себе додому.

      Окремої уваги заслуговують гуцульські танці. Вони надзвичайно виразні та енергійні. Думаю, що так можуть танцювати лише горяни, міським жителям це не під силу.

      Енергію гуцульської танцювальної музики можна порівняти з гірським потоком, що підхоплює та несе за собою тіло і свідомість людини. Гуцулка, Аркан, Голубка, Гуцулка з Козачком, старовинний танець Микитка та Танець з буком. Всі вони в різній послідовності виконуються під час весільних забав.

       Найбільше звичаїв, пов’язаних з танцями, зберегла весільна гуцульська обрядовість. Танець дружби і дружки, перев’язаних рушниками в колі весільних гостей, за яким спостерігав молодий на коні, ніби прощаючись з юнацтвом, своєю хореографічною структурою нагадував колядні танці-величання, побажання добра. Він був одночасно і формою освячення знайомства дружби і дружки, адже весілля на Гуцульщині було інколи єдиним приводом для спільного гуляння молоді з віддалених присілків та садиб високогірних поселень.

      Центральним на гуцульському весіллі є танець молодого подружжя в колі весільних гостей. В ньому — не тільки побажання родинного добра молодій парі, а й освячення подружнього зв’язку. До нього приспівують пісні. Обов’язкові атрибути цього танцю — весільні колачі, посипання зерном та кроплення водою. Він був поширений під різними назвами: «голуб», «джога», «висока». Весільні гості в колі танцювали кроком «тропіт», сплескували у долоні, молоді в центрі рухались кроком «трясунка».

       Заслуговує на увагу ще один весільний танець, що має значення ритуального: дружба бере до танцю молоду, коли її виводять з комори. Цей танець також відбувався в колі весільних гостей. У ньому яскраво виявлене особливе право дружби на першість, порівняно з іншими гостями, в ньому можна вбачати і залишок давнього ритуалу «умикання молодої» (саме дружина «князя» «здобувала» для нього молоду). Можливо, що у цьому танці передана віра в магічну силу молодої і атрибутів, з нею пов’язаних: хто перший перетанцює з молодою або у її вінку, той швидше одружиться.
    Завершальне значення на весіллі мав танець, який виконувався у «пропій весільний». Молодий підходив до вкритих скатеркою трьох жінок: молодої, її матері та молодиці, «кидав гроші у миску, що тримали інші дві жінки, відкривав хустку, цілував свою жінку і брав її в танець». Після танцю вибирала молодиця з кресані свого чоловіка всі окраси. «Від того часу невільно жонатому носити ніяких окрас».

       Значне місце на весіллі займали також спільні ігрові танці молоді — «кочерга», «стільчик», «подушковий», у коломийкових ритмах, деякі з нечисленних ілюстративних гуцульських танців, у хореографії яких переважає, крім поширених гуцульських кроків, принцип зображальності. Танець «кочерга» виконувала молодь у замкненому колі, тримаючись за руки; кроком «тропіт» або «рівна» рухалися то «за сонцем», то «в стріт сонця». Танцюрист в центрі кола перетанцьовував кілька разів крок «тропіт», вклонявся, вибираючи собі пару, і, виконавши з вибраним партнером крок «крутитися», виходив із кола. Танець тривав, поки не залишиться останній учасник, ніким не вибраний, змушений танцювати з кочергою, від чого і походить назва танцю.
      «Стільчик» або «крісельце» виконує пара танцюристів кроком «крутитися», «тропіт», «гайдук», після чого один із них сідає на кріслі і вибирає собі пару для наступного танцю, запропоновану партнером. Мімікою і жестами в цьому танці талановитий виконавець може відобразити характерні ситуації, жарти з приводу свого ставлення до учасників гри.
      «Подушковий» виконавець кроком «рівна» або «тропіт» танцює з подушкою на голові і, вибравши собі пару, цілується, вклякаючи на подушку та передаючи її партнерові.

       Отже, гуцульське весілля – феномен, який являється одним з яскравих проявів живучості давніх українських народних традицій і обрядів на території гірського регіону Гуцульщини . «Весьилє» — це карнавал, тривале свято радості й любові, яку особливий карпатський народ гуцули щедро дарує усім.
     Весільна обрядовість допомагає створити умови для щасливого сімейного життя, дати двом закоханим серцям все для духовного збагачення , піднести значущу роль шлюбу в суспільстві.