Використана література :

О. Гайський
ЯРОСЛАВ БАРНИЧ: ЖИТТЯ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
Ярослав Барнич народився 30-го вересня 1896 року, в родині вчителя,у Балинцях, біля Коломиї. Здобуваючи середню освіту в коломийській гімназії, обдарований музичним талантом,Ярослав із найраніших уже років живе у світі й для світу музики.Наука гри на скрипці у проф. Шнабеля чергується із співом у хорі свого батька-дириґента, де юний «возлюбленик муз і ґрацій», співає альтом. Згодом цікавиться гімназійним хором і оркестрою, які веде його брат. У третій клясі гімназії пробує крил до самостійного літання: з гімназійних товаришів організує оркестру,в якій деякі виконавці метрикальним віком перевищують диригента.Коли драматичний гурток довбушівського містечка Печеніжина ставить оперету «Наталка-Полтавка», 13-річний дириґент імпрези зветься Ярослав Барнич, Гірська романтика полонить молодого Ярослава.Час літніх вакацій посвячує він мандрівкам в Карпати, де повними пригорщами збирає й вивчає гуцульський фолкльор.
    Після вибуху Першої Світової війни, 17-річний юнак зголошується у добровольці до Українських Січових Стрільців.Приділений до сотні Ґутковського, що стояла тоді залогою міста Хуст на Закарпатті, молодий вояк-музика в швидкому чергуванні переживає калейдоскоп війни: Хуст,фронт,ранений…лікування в Чехії. Видужавши, в переїзді через Австрію, у жовтні 1915 року складає перед іспитовою комісією у Відні, гімназійний іспит зрілости.
      Вернувшись до Коша УСС, включається до смичкового квартету УСС у складі: Михайло Гайворонський, Антін Баландюк, Роман Лесик і Ярослав Барнич. 1916 року приділюють Барнича до збірної станиці УСС у Львові під командою відомого мецената мистецтва д-р Михайла Волошина. У той час діяв у Львові Український Театр «Бесіда» що його акторський склад творили частинно театральні майстри типу Рубчакової, Осиповичевої, Василя Коссака з дружиною й інших, а частинно аматори з рядів УСС, які повнили службу в Збірній Станиці (Демчишин, Новіна-Розлуцький, Банах,Степан Волинець й інші). Згодом до цього братства причвалав із Коша УСС і Йосип Гірняк. На диригента цього театру запрошено Ярослава Барнича
У таких умовах молодому диригентові легко було дістати страх перед власною відвагою. Недобір у старшинській ранзі диригента супроти оркестрантів ще можна було полатати: перед сценічними виступами йому просто…давали мундир з вищою ранґою (гл. Йосипа Гірняка «Театр моя школа», «Листи до Приятелів», чч. 1—2, 1966, стор. 31). Алеж евентуального недобору в знанні нічим не полатати. Якщо 21-річний диригент Барнич видержав пробу, то це свідчить про його вроджений талант і про його муравлину працю над собою.
     Першою оперою, якою він тоді дириґував, була «Катерина» М. Аркаса,а праця над собою, яснішою мовою, означала студії у Вищому Інституті ім.Миколи Лисенка у Львові, де в диригента Львівської Опери, проф. Зуни,вчився він гри на скрипці й дириґентури. Крім того брав лекції гри на фортепіяні у пані Волошин, а в проф. В. Барвінського-гармонії.
     Після розвалу Австрії бере він участь у Листопадовому Зриві і під час боїв попадає у польський полон. На інтервенцію польських музичних кіл Барнича звільняють із полону, але, як інтернованому, забороняють виходити з хати. Одначе цілий цей період часу заповнений інтенсивними музичними студіями, зокрема в ділянці інструментації. Матеріяли для цих студій та клясичні партитури постачає йому знайомий оркестрант міської опери.
     Коли Польща окупувала Західню Україну, український театр у Львові відновлює свою діяльність, а Барнич знову вертається за пульт дириґента.Рівночасно із цим він продовжує свої студії у Педагогічному Інституті Державної Консерваторії при вул. Хорущини у Львові. На підставі попередніх студій та праці в театрі 1923-го року зголошується до державного іспиту із музики й співу, який здає з відзначенням та одержує диплом вчителя музики й співу в середніх школах і вчительських семінаріях.
      1924 року виїжджає до Ужгороду на Закарпатті, де займає становище музичного керівника опери й оперети в українському ужгородському театрі.Два роки пізніше виїжджає до Берліну, де доповнює й поглиблює студії дириґентури на курсах «Стерншес Консерваторіюм» у проф. Вільгельма Ґросса. 1926 року вертається він у Галичину. Перший етап: Самбір. Тут працює продовж трьох років як учитель у жіночій учительській семінарії «Рідної Школи».
    Рік 1929 приносить переїзд до Станиславова, з яким зв’язані довгі роки педагогічної, дириґентської й композиторської праці Ярослава Барнича.У цьому місті швидко стає однією із найпопулярніших особистостей, не тільки в музичних, педагогічних і учнівських колах, але, загалом, серед населення цієї метрополії Підгір’я. Працює в багатьох, віддалених між собою школах, як Семінарія Сестер Василіянок, жіноча гімназія УПТ, державна українська чоловіча гімназія, Музичний Інститут ім. М.Лисенка, польська Вища Музична Школа ім. Шопена. Через брак іншої транспортації Барнич став «професором на колесі». Ніхто не підрахував, скільки тисяч кілометрів зробив він на ровері за час свого 14-річного перебування в Станиславові. На доповнення цього перевантаженого реєстру зайнять музики-педагога треба згадати б ще його працю дириґента в мішаному хорі «Боян» та виклади історії церковної музики і співу в станиславівській Духовній Семінарії,починаючи з 1932 року.
    Приблизно в тому часі найбільш напруженої професійної праці Ярослава Барнича народилась перша його оперета «Дівча з Маслосоюзу». Прем’ра у виконанні Театру ім.Тобілевича принесла величезний успіх: люди прагнули чогось рідного й актуального і дістали бажане у виді цих ясних променів на тлі похмурих буднів підпольської політичної, господарської і всякої іншої безнадії.
     1934 року появилась друга оперета Ярослава Барнича «Шаріка». За ідею цієї оперети послужив творцеві факт відродження українських помадярщених душ, що під впливом перебування УСС на Закарпатті, верталися в річище стихії-боротьби за Україну. Прем’єрою «Шаріки» здобув театр ім. Тобілевича ще більший успіх. На домагання публіки «Шаріку» ставлено ще і ще раз. Коли до цього додати похвальні рецензії музикознавців,як Нестор Нижанківський і інші, кожен зрозуміє, чому «Шаріка» царювала на західньо-українських сценах повних чотири роки і зійшла з них тільки тоді, коли її провідна ідея й тематика стали забороненим овочем у розумінні нових «визвольників» зіСходу.
      1936 рік у житті й творчості Я. Барнича позначився появою його нової оперети «Пригода в Черчі», а два роки пізніше наш композитор випустив останню свою оперету того періоду п. н. «Гуцулка Ксеня». Із прем’єрою «Гуцулки», до речі, вийшла трагікомедія, завдяки місцевій польській владі,гідна окремої оперети «Пригода в Косові». Невідомо, чи з випадкового перебування театру в тому гуцульському містечку, чи може з міркувань «віддати гуцулам, що гуцульське», прем’єра оперети «Гуцулка Ксеня» планувалася у місті Косові.
      Хронікар тих часів про цю подію пише: «..Уже напередодні вистави Косів облягали гуцули з довколишніх сіл і містечок. У день назначеної прем’єри Косів подобав на великий гуцульський табір. Проте вистава не відбулася. Поліція облягала театр і заборонила ставити оперету, мовляв,у лібретті цензор знайшов вислови, які…«підбурюють гуцулів проти польської влади»…І ось ці «антипаньствові» місця мусів автор усунути із примірника. На інтервенцію наших сенаторів, прем’єра «Гуцулки Ксені» таки відбулась у Гуцулії кілька тижнів пізніше. У тому випадку припала честь містові Делятин. Оперету повторено опісля декілька разів, а там нагрянула війна.
       Коли восени 1939 року большевицькі війська окупували Галичину, Ярослав Барнич перебрав музичний провід Обласного Театру ім. І. Франка у Станиславові і, рівночасно, став дириґентом симфонічної оркестри в державній філармонії. Кілька місяців пізніше прийшов наказ і «путьовка» для Барнича: їхати в Карпати й організувати Гуцульський Ансамбль Пісні й Танку. Довелось іти в народ і шукати молодих леґінів і дівчат до хору,танців і оркестри.
      За кілька тижнів 120-членний ансамбль був готовий, у тому 20 танцюристів,8 трембітярів, 16 музикантів, скрипалів, цимбалістів, сопілкарів. Після піврічної праці ансамбль дав перший концерт, на який прибули представники Відділу Мистецтва з Києва. Програма, побудована на базі гуцульського примітиву, доведеного до мистецького виконання, подобалась настільки, що ансамбль негайно заанґажовано до виступу в Москві та влаштовано для нього турне по Советському Союзі.
     Літом 1940 року прибув ансамбль у Москву. Успіх був колосальний.У цьому одному місті доводилось концертувати цілий місяць. А потім, як у калейдоскопі, приходили на чергу Донбас, Суми, Харків, Київ, а далі Кавказ,П’ятигорськ, Баку, Сочі, Сухумі, Батумі, Єревань, міста Криму і знову Київ, Станиславів, головніші міста Галичини. З вибухом німецько-совєтської війни гуцули повтікали «в свояси» й ансамбль перестав існувати. А потім, на зміну східнім, прийшли західні «визвольники» — німці.
      Осінній сезон 1941 року розпочав новий розділ в історії українського театру. У Львові, під проводом Володимира Блавацького організувалася в Міському Театрі опера. На дириґента оперети запрошено нашого маестра.Українське мистецьке середовище: велика оркестра, хори, балети, солісти,все те окрилювало його до праці й давало справжнє задоволення. Барнич ставив оперету за оперетою, з яких успіхом одна переганяла другу. Один тільки «Циганський Барон» ішов понад сто разів…
      І знову єхидний жарт долі. Втеча на Захід, скитальські злидні, таборова тіснота . . . У місті Авґсбурґ у Баварії працює Барнич у театрі Блавацького,музично оформлюючи його репертуар. У той час, разом із піяністом Борисом Максимовичем та симфонічною оркестрою Байройту, як її гостинний диригент, дає незвичайно вдалі виступи в цьому центрі німецької музичної культури.
       1949 року виїзд до ЗСА. У Філядельфії дає низку концертів і вистав.Тут розпрацьовує він музичне оформлення до «Батурина», що його ставив В. Блавацький 1949 року, з якого розбудував згодом наш маестро сюїту «Батурин» із п’яти частин. 1950 року переїздить він до міста Лорейн, Огайо,де працює в міських установах і в той же час веде місцевий церковний хор. З кінцем 1950 року запрошує його на дириґента Український Народний Хор ООЧСУ в Клівленді, Огайо. Доводиться декілька разів на тиждень доїжджати з Лорейну до Клівленду, де він навчає у Музичному Інституті ім. Лисенка. Словом, відживають часи станиславівської «амокової гонитви»,тільки засіб льокомоції змінився. Тепер налягає уже професор не на педалі ровера, але на керівницю власної автомашини. З цим хором дає він часті концерти й вистави («Назар Стодоля», «Чорноморці», «Запорожець за Дунаєм»).
     Коли 1961 року цей хор, разом із п’ятьма церковними хорами, об’єднуютьсят у великий Хор ім. Тараса Шевченка — приходить ряд великих імпрез для українців Клівленду. Згадати хоча б Шевченківський Концерт у концертовій залі міста «Мюзік Гол», де клівлендські українці вперше поставили 120-членний хор із симфонічною оркестрою, незвичайно успішні вистави «Вечерниць», «Запорожця», «Катерини» і щорічні концерти на пошану патрона хору — Тараса Шевченка, гостинні виступи в НьюЙорку,Філядельфії, Рочестері, Пітсбурґу, Торонті, Детройті — все те складається на вклад Ярослава Барнича в розбудову української музично-вокальної культури метрополії стейту Огайо та інших осередків Америки й Канади.
      В роках 1950—56 ставлено в Торонті його оперети «Шаріка»й «Гуцулка Ксеня». Обидві були повторювані кілька разів, а остання йшла десять разів. Згодом «Гуцулку» сфільмовано й показано в усіх більших українських осередках ЗСА й Канади.
    1961 року виїжджає проф. Барнич до Канади, маючи завдання підготувати хор до виступу на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченкові у Вінніпеґу, яке виконує він із «барничівською» дбайливістю. 300-членний хор і 80-членна вінніпезька симфонічна оркестра дають такий успішний концерт,що міська управа Вінніпеґу нагороджує Ярослава Барнича почесним горожанством цього міста.
       Ось у загальному образтворчого шляху людини, що серед хмарних буднів ворожої займанщини та скитальщини вносила в наше життя промені життєрадости; людини, що намагалася заповнити в нашому театральному репертуарі прогалину в ділянці оперети; намагалася вдержати по нашому боці міське населення «наших — не своїх» міст; людини, що написала безліч обрібок на хори, оркестри, сольо-співи, музичних оформлень театральних п’єс; людини, що своїм незрівнянним тактом та вмілим підходом зуміла й серед найбільш непригожих обставин згуртувати й заохотити людей до праці над плеканням рідної культури, людини, що може бути прикладом максимального використовування часу для творчої праці та гармонійного поєднання музичної і національно-громадської діяльности.
        Коли додати до того ще цілий ряд композицій для хорів, оркестр, сольо-співів та інструментацій, то образ дорібку Ярослава Барнича буде більш-менш повний. Допоміжною рукою була маестрові його дружина Слава, дочка великих акторів Катерини й Івана Рубчаків. Це вона режисирувала «Запорожця», «Чорноморці», «Вечерниці», «Катерину» і своєю працею причинювалась до їхніх успіхів.
         23-го квітня 1966 року українці у вільному світі вшанували Ярослава Барнича великими ювілейними святкуваннями, відзначаючи пів століччя його музичної діяльности. Сюди долучились і чужинці. Офіційні представники стейту Огайо та міст Клівленду, Парми і Лорейну вшанували його,як видатного культурного діяча, окремими грамотами та видали на шану йому проклямації, якими проголосили в тих містах день 23-го квітня 1966 «Днем Ярослава Барнича».
Помер Ярослав Барнич 1967 у Клівленді.

МЕНЮ САЙТУ