МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ ГРИНИШИН
Відомий український хоровий диригент, педагог, фольклорист, Народний артист України, Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Всесоюзного конкурсу творчих колективів, композитор, завідувач кафедри хорового диригування Національного університету культури, член Всеукраїнської національної музичної спілки, кавалер ордена “За заслуги”, громадський діяч, профессор.

     Михайло Петрович Гринишин – яскрава постать у сучасному хоровому мистецтві України. Він – високоповажний хоровий диригент, композитор, педагог. Його знають і люблять на теренах усієї країни, бо митець постійно відчував пульс громадського і культурного життя, пильно стежив за сучасними художніми процесами в Україні й активно включався в них своєю творчістю. Михайло Гринишин – гідний представник і продовжувач славетних традицій школи українських митців і педагогів, сам виховував нові покоління музичних кадрів. Михайло Гринишин – один із провідних діячів Всеукраїнської музичної спілки, фундаторів Хорового товариства імені М.Леонтовича, ініціатор батьох новаторських справ. Своєю багатогранною науково-мистецькою діяльністю Михайло Гринишин зробив значний внесок у скарбницю вітчизняної і світової культури. Його ім’я занесено у вітчизняні та зарубіжні енциклопедії.
           Коли всенародно визнаний митець сягає у своїй творчій діяльності за межі півстоліття, то попри всі виміри його художньої самобутності, він одночасно стає загально знаковою фігурою певного етапу історії всієї країни. Саме такою особистістю є для нас сьогодні Михайло Петрович Гринишин. Життєвий шлях його був непростий: важке бідняцьке родинне життя, страхітливі воєнні лихоліття, жорстоке переслідування за національну ідею, за що навісили тавро «націоналіста». Але, незважаючи на це, на коліна не падав. Впевнено йшов цими тернистими, перехресними стежками, бо вірив: попри перепони і негаразди настануть світлі дні. Якщо уважно простежити його життєвий шлях із нюансами динамічно складної, подекуди глобоко захованої мотивації творчого самовираження, то неважко осягнути фактично усю біографію українського хорового співу другої половини ХХ століття.

         Народився 30 грудня 1921 року в мальовничому селі Обертин, що над річкою Чорновою у Тлумацькому районі на Прикарпатті. Батько Петро, матір Ганна і дев’ять дітей жили, як і більшість тодішніх галицьких селян, у великих злиднях. Єдиною розрадою у великій в родині була народна пісня. Слухаючи тужливий спів голосистих сестер, ще змалку малий Михасик полюбив ці чарівні мелодії, що бентежили дитячу душу і кликали у незбагненне царство духовної краси. Перший, хто повів хлопця в чарівний світ музики, був чоловік старшої сестри Катерини – Микола, справжній сільський скрипаль-віртуоз. Він настільки полонив малого своєю блискучою грою, що згодом і той став скрипалем. Потім малий хлопчина удосконалював скрипкову гру у місцевого дяка Миколи Ляха, який вчив його нотної грамоти. То була перша “консерваторія” юного таланта. Одночасно співає в хорі дяка, що значно впливає на подальше музичне формування обдарованого хлопця. Тут вперше відкриває для себе дивовижні за красою духовні твори композиторів Д.Бортнянського, М.Березовського, А. Веделя, обробки народних пісень М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка, зарубіжну класику. Під враженням цих творів спалахнуло бажання і самому творити. Але… бракувало освіти.

            У 18-ному віці, за настановою батьків, які мріяли бачити сина в ролі духовної особи, Михайло перебуває на посаді дяка в сусідньому селі Тишківцях аж цілих п’ять років – з 1940 до 1945. Після Обертина це село стало для юнака другою маленькою батьківщиною. Воно дуже вабило його своєю цікавою і багатою історією, своїм патріотичним минулим. Часто любив розмовляти з тишкківськими добродушними, надзвичайно духовно багатими, сердечними і благородними людьми. Особливо тісно подружився з молоддю. Вже через місяць з найбільш голосистих хлопців і дівчат Михайло Гринишин створив повноцінний мішаний хор і приступив до вивчення Літургії. Згодом вивчалися програми з обробок народних пісень, оригінальних і, безперечно, патріотичних творів. Працюючи у Тишківцях, у 1943 році, невгамовний Михайло прочитав в одній із газет оголошення про прийом на тримісячні курси театральних художників до Львівського Інституту Народнох Творчості. Після довгих вагань юнак опиняється на цих курсах. І не жалкує. Він настільки захопився на курсах малярством, що мав неабиякі здобутки, за що неодноразово одержував приємну похвалу від викладачів. Особливо вдавалися портрети, натюрморти і … карикатури. Після п’ятирічної праці тяжко було розставатися зі своїми тишівськими друзями. Михайло Гринишин гуртував їх навколо себе, жив їхнім життям і їхніми думами. Ходив разом з ними на вечорниці, грав на скрипці, любив розповідати смішні історії. На вечорницях запам’ятовував багато пісень, згодом їх записав і здійснив обробку для хору. Всеціло наставник намагався прищепити мешканцям розуміння ідеалів високого мистецтва, зокрема національного.

     Настала пора здійснювати свою давнюю мрію – здобути професійну музичну освіту. Далі були Івано-Франківське і Чернівецьке музичні училища, Львівська та Одеська консерваторії.
          1945 рік. У тодішньому Станіславі відкривалося музичне училище. Після семерічки і вдалих вступних іспитів до училища, Михайла зарахували на два відділення: на диригентсько-хорове і вокальне. У 1947 році, наприкінці другого курсу училища, відбіркова комісія, що прибула з Львівської консерваторії, прослухала кращих студентів і кількох з них рекомендуала на навчання у свій вуз. Серед них був і студент Михайло Гринишин.

       Навчання у Львівській консерваторії імені М.Лисенка – особлива сторінка творчої біографії митця. Як у музичному училищі, так і в консерваторії він навчався на двох факультетах. Викладачами та наставниками тут були видатні корифеї нашого музичного мистецтва: Станіслав Людкевич, Микола Колеса, Соломія Крушельницька (викладач вокалу), Василь Барвінський, Павло Муравський (викладач опанування техніки диригування), Роман Симович, Адам Солтис, Одарка Бандрівська, що уособлювали цілу епоху української музичної культури. В тодішніх надзвичайно складних умовах ці люди самовіддано відстоювали її статус – національної. За це їх жорстко переслідували, безпідставно звинувачували і штучно навішували тавро «українських буржуазних націоналістів». Ці видатні музиканти озброїли Михайла Гринишина не тільки школою, але й заклали у натхненну юнацьку душу любов і громадську осяжність української хорової справи. Під час навчання у Львівській консерваторії деканом тоді працював відомий музичний діяч Іларіон Гриневецький, який заснував мішаний студентський хор. У 1948 році він запросив Михайла Гринишина до цього колективу своїм помічником, що дало старанному студенту змогу працювати творчо.
       У той час УПА значно активізувала свою діяльність. Це було смертельне зіткнення двох протилежних ідеологій. Почалися повальні арешти і репресії українських патріотів. У ці політичні жорна потрапив і Михайло. У непростий для України час, в час жорстокої русифікації Михайло Гринишин сміливо став на захист української мови. Обурившись висловом одного із «русскоязычных» студентів, який тяжко образив мову п’ятидесятимільйонного українського народу, назвавши його мову собачою, відважний юнак рішуче виступив на партійних зборах проти такої безпардонної нахабності (будучи безпартійним) і гостро покритикував партійну організацію і особисто секретаря парторганізації. Висновок довго не барився. Терміново був сфабрикований безграмотний наказ директора (згідно оригіналу): «Студента Гринишина – ІІІ курс, диригентсько хоровий факультет, – відчислити із складу консерваторії з 18.03.1950р., як скрившого від колективу консерваторії свою участь в українській буржуазно-націоналістичній молодіжній організації і роботу дяком у церкві». Почались неймовірні поневіряння і приниження. Лише набагато пізніше Михайло Гринишин усвідомив з яким небезпечним вогнем він грався, і який міг спопелити його дощенту. Та це юного патріота не лякало. Йому надавав сил біль за нашу багатостраждальну мову – мову Тараса Шевченка. Щоправда представники компетентних органів «співчували» і радили: «Якщо будеш співробітничати з нами – завтра знов станеш студентом консерваторії». Але таку пропозицію було відхилено. І лише хрущовська відлига дала можливість поновитися, але вже в Одеській консерваторії. Та до цієї миті був тернистий шлях…
Трирічне ходіння по муках і поневіряння в пошуках справедливості. На роботу ніхто не приймав. Ні коштів, ні житла. Після довгих митарств нарешті дістався Михайло Гринишин на прийом до секретаря парторганізації заводу «Львівсільмаш». Тут був свій Будинок культури, але як не дивно, ніякої культурно-масової роботи не велось. З першого свого робочого дня Михайло Гринишин взявся за організацію хору, оркестру та драматичного гуртка. За два тиждня створив пристойний хор, у склад якого входили голосисті робітники заводу, а для оркестру і драмгуртка – запросив добрих керівників. Стали у нагоді і художні навики новоспеченого керівника. Отримавши пречудову характеристику, Михайло плекає надію поновитися в Львівській консерваторії. Але отримує байдужу відмову, оскільки: «.. у вас немає документа про середню освіту, тому ви не маєте права навчатись у ВУЗі.» Не опускаючи рук, хлопець їде до Саніславського училища, щоб завершити середню освіту й отримати такий документ. Та і тут чує байдуже: «Нет!». Через те хлопець їде у Чернівецьке училище, директором якого був тоді відомий композитор Богдан Крижанівський. Після успішного прослуховування невеличкою комісією Михайла зараховують на ІV випускний курс, дають степендію, місце в гуртожитку. Навчання йому подобається. Висококваліфіковані викладачі на високому рівні викладали музично-теоритичні дисципліни і спеціалізації (диригування, вокал, фортипіано, різні смичкові і духові інструменти). Та попри все Михайло продовжує зазнавати нестерпних мук. Моральної шкоди завдають пильна «опіка» та неприємні зустрічі із представниками влади, які будь-якими дозволеними і недозволеними методами намагалися схилити його на свій бік. Та всі ці спроби закінчувалися їхнім фіаско. Щоденне виснажуюче очікування розправи над ним за свою незламну громадську позицію, позбавляло всяке бажання працювати. Та треба було готуватися до державних іспитів. Тому, опанувавши себе, твердо рушив до фіналу і що буде, те буде…

        В 1951 році всі іспити складає на відмінно. Талановитого випускника помічає голова Державної комісії училища доцент Одеської консерваторії Дмитро Станков. Під час цікавої розмови він наполегливо переконує Михайла подавати документи для вступу саме до їхньої консерваторії. Після значних вагань Михайло Гринишин приймає рішення податися до Одеси, де його ніхто не знав і буде менше нашіптувань, чого у Львові, до якого він так уже звик, неможливо було уникнути.

           Наприкінці серпня 1951 року після прослуховування в Одеській консерваторії хлопця зарахували на третій курс диригентсько-хорового факультету. Здавалося, що ось і мрія збулася і радості не було меж… Та радіти, на жаль, довелося недовго. Через два дня перебування в Одесі його терміново викликають до директора і сповіщають неприємну новину: «На жаль, нам не рекомендують приймати вас у нашу консерваторію.» І знову ця «опіка» компетентних органів! Спроба поновитися у Львівську консерваторію, написавши листа Сталіну, провалилася. Натомість – рекомендація йти працювати і отримати добру характеристику з місця роботи.
Так доля привела Михайла Гринишина в селище Межирічі Рівненської області по направленню заввідділом культосвітньої роботи на посаду художнього керівника Будинку культури. Культосвітня робота на той час велася тут дуже слабо. Маючи неабиякий творчий досвід і організаторські здібності, новоспечений керівник спочатку познайомився з тутешніми людьми, вивчив їх зацікавленість до різних видів мистецтва. Особливу увагу приділив учителям сільських шкіл. Перш за все при місцевому Будинку культури створив мішаний хор, який нараховував 70 чоловік. Паралельно був створений і шкільний хор у середній школі, згодом і в більшості сіл району, якими керували здібні учителі. У відповідності до можливостей кожного хору Михайло Гринишин підібрав репертуар. На базі хору районного Будинку культури він також проводив показові заняття та семінари з метою підняття фахового рівня керівників хору. І це давало чудові результати, які достойно були оцінені під час виступів на районних конкурсах хорів. Крім хорових колективів, у районі Михайло Гринишин створив чимало інструментальних ансамблів. Вони часто виступали в концертах самостійно, або акомпанували хорам чи солістам. Не меншу радість приніс людям і драматичний колектив, який був відроджений з легкої руки маестро.
            Настав час довгоочікуваної характеристики. Спочатку района влада категорично відмовлялася відпускати молодого, енергійного фахівця, який зумів підняти на вищий рівень культурно-просвітницьку роботу на селі та посіяти у душах простих людей любов до мистецтва. Адже, паростки професійної роботи міцно проростали і давали добрі сходи. Але зрозумівши, що заповітною мрією творця є продовжувати навчання, була написана чудова характеристика, зароблена чесною та самовідданою працею. Окрилений митець мчить до Одеської консерваторії. Та не судилося знову, адже пильне і «сумлінне» стеження енкаведистів не припинялося. З гіркотою в горлі директор промовляє, що знов «не рекомендують». Але Михайло Гринишин не з тих, хто здаються. Від кричущої несправедливості, безсилля та безпорадності він подається до Івана-Франківська. Директором обласної філармонії тоді працював його приятель Павло Барнич. За опіки товариша, який був членом партії та людина впливова, Гринишину дозволено співати в хорі, де згодом він став солістом Державного Гуцульського ансамблю піспі і танцю. Ця робота в творчій біографії митця була надзвичайно цікавою. Тодішній художній керівник ансамблю Володимир Пащенко давав можливість обдарованому тепер уже і артисту працювати з хором і навіть диригувати на концертах. Все це давало змогу вникати в характерні особливості гуцульської музики, яка має лише їй притаманний своєрідний колорит. Ще у дитинстві, там у рідному Обертині, відбулося незабутнє відкриття для малого Михайла краси гуцульського фольклору. На Прикарпатті здавна була традиція, коли в жнивну пору справжні гуцули спускалися з високих гір в прикарпатські села і наймалися у поміщиків жати за дванадцятий сніп. Такі поселенці мешкали і в їхній гостинній оселі. Вечорами вони збиралися і співали коломийки: часом тужливі, сповнені тяжінням людського горя; повні в’їдливого сарказму; іскрометні і жартівливі та навіяні життям. А на другому боці вулиці, ніби змагаючися між собою, переливалися звуками скрипки, дримби, сопілки і флояри. Все це глибоко хвилювало хлоп’ячу уяву. З того часу полюбив Михайло Гринишин і цих добрих та духовно багатих людей, і їхній чудовий гуцульський фольклор. Постійні гастрольні подорожі по Україні та за її межі давали можливість ближче ознайомитися з культурою свого народу і історією багатьох народів. А концерти, які люди сприймали із задоволенням, окриляли і давали приплив нових творчих сил та енергії. То був неоціненний досвід для Михайла Гринишина і він вже був уражений отою професійною театрально-артистичною «хворобою», яка ніколи не покидала його.

          1953 рік – час, коли люди зітхнули полегшено. Почалася довгоочікувана «Хрущовська відлига», що послабила політичну задуху, та й не лише політичну. Під час цих змін та стрімкого розвитку подій Гуцульський ансамбль перебував на чергових гастролях. Саме тоді знову воскресає давня мрія Михайла Гринишина. Прямо з готелю шле телеграму директору Одеської консерваторії Серафиму Орфєєву з проханням про поновлення до закладу. І у відповідь отримує запевнення у позтивному рішенні.
          Отже, 1 вересня 1953 року стає пам’ятним і знаменним, бо відкриває нову сторінку життя митця. Нарешті він студент Одеської консерваторії. До цієї події Михайло йшов через нечувані труднощі, через тяжкі моральні випробовування, через неймовірні приниження людської гідності. Це залишило глибоку внутрішню травму на все життя, але закалило і зміцнило незламний дух та стремління до досягнення омріяної мети. Навчання в Одесі переплело творчу стежину Михайла Гринишина з багатьма видатними митцями.                           Зворушливі були зустрічі з директором Орфєєвим, відомим композитором, теоретиком. Не менш хвилювалювало спілкування з видатним хоровим діячем професором Піроговим, який знав про складний шлях Михайла і з великою шаною ставився до нього, називаючи єдиного серед студентів по імені та по батькові. Із впевненістю покладав на досвідченого та «дорослого» студента відповідальні та почесні місії, такі як проведення показового заняття під час республіканської науково-творчої конференції з хорового співу (1954р. В м. Києві); проведення концертів та виступи на різних урочистих зборах, адже студент Гринишин вважався «великим» знавцем української мови в Одеській консерваторії.

       Студентські роки також об’єнали двох корифеїв хорового мистецтва Михайла Гринишина та Анатолія Авдієвського не тільки як неперевершиних творчих особистостей, але як і вірних друзів, побратимів на все життя, які товаришували родинами. Та ще багато людей високої духовної культури, благородних та високоосвідчених зустрічав на своєму шляху хоровий митець, під час спілкування з якими ставав духовно багатшим і професійно зрілим. Задля приробітку та й для збагачення практичного досвіду, майже кожен студент-хормейстер мав свій аматорський хор. Михайло Гринишин створив жіночий хор народної пісні Одеського педагогічного інституту. Досвідчений керівник підібрав різні за характером пісні і будував програму так, щоб вона була різноманітною і цікавою за тематикою, не забуваючи при цьому і про народний гумор. Участь хору у збірних концертах, а згодом і самостійні концерти проходили з успіхом. Саме на один із таких виступів хормейстер Гринишин запрошує студентку фортепіанного факультету Галочку Фотченко, яка давно хвилювала його серце. Вона помітно виділялася своєю красою, незвичайною простотою і симпатією. Та найбільш підкорювала тим, що спілкувалася чистою українською мовою, якої в Одесі не було чути, тим більше в консерваторії. Знайомство з батьками дівчини відбулося за всіма традиціями української гостинності. Це були дуже приємні і відверті люди – типові представники одеської інтелігенції, українські патріоти. Відтоді молода пара уже не розлучалася.
           Успішно закінчивши одеський навчальний заклад, розподільча комісія направляє Михайла Гринишина у розпорядження Івано-Франківської, тоді ще Станіславської обласної філармонії. Хоча і пропонували дипломованому фахівцю посаду викладача Одеської консерваторії, але душа та серце линули до творчої роботи, до полонившої його гуцульської народної творчості.

         Так у 1956 році Михайло Гринишин приїхав до Станіслава. Наказом обласного управління у справах мистецтв з 1-го серпня був призначений на посаду художнього керівника Станіславської обласної філармонії і за сумісництвом хормейстером Гуцульського ансамблю пісні і танцю. За власним бажанням іноді виконував соло в концертах ансамблю. Посада художнього керівника займала дуже багато часу і неабиякої сумлінної праці. З кожною концертною групою треба було підготувати цікаві, нові програми. І все це під суворим контролем і цензурою партійних чиновників. Всім відомо, що в радянську добу мистецтво вважалось ідеологічною зброєю. Тому влада пильно стояла на сторожі «ідеологічної чистоти». Певна частина кожної концертної програми повинна була носити агітаційно-пропагандистський характер. Без цього вона просто не допускалася до виконання. Та, незважаючи ні на що, робота йшла нормально.
         Серед усіх творчих колективів філармонії Михайла Петровича найбільш приваблювала робота з Гуцульським ансамблем, бо це був суто народний колектив, від якого він мав велике задоволення. І, як художній керівник всієї філармонії, також ніс відповідальність за «чистоту» його програми. Михайло Гринишин щиро любив Гуцульський колектив і талановитих людей, які віддано працювали в ньому. І вони йому відповідали взаємністю і глибокою повагою. Своєю працьовитістю артисти надихали митця на творіння пісень і майстерно втілювали усі творчі задуми маестро. Відтак народилися легендарні пісні «Вівці мої, вівці», «Гей, Карпати», «Карпатський гомін» на вірші Миколи Кубика, дзвінко прозвучала хором «Ой, зелена полонина» в обробці хормейстера та інші.

            В 1962 році Михайла Гринишина призначено на посаду художнього керівника і головного диригента Гуцульського ансамблю пісні і танцю. І з того часу, крім філармонійних обов’язків, на нього лягла повна відповідальність за творчий стан і цього самобутнього колективу. То були роки безжальної розправи з художніми колективами шляхом їх ліквідацій. Потрапив у неприємну халепу і Гуцульський ансамбль. Його творчий склад було скорочено більш ніж вдвоє, повністю припинене державне фінансування. Вольовий художній керівник став на захист інтересів колоритної перлини. Та зустріч з міністром культури (в той час Ростислав Володимировий Бабійчук) не увінчалася успіхом і колектив був кинутий вищою владою на призволяще. Та це не зупинило загартованого труднощами митця, а навпаки – вселило надзвичайну силу впевненості та оптимізму, надихнуло на творчу працю. Щоб вижити в таких умовах колектив самовіддано багато працює, щоб заробити кошти не лише на прожиток, але й на господарчі потреби. Під керівництвом Михайла Гринишина та його творчого однодумця, талановитого хореографа та балетмейстера Володимира Петрика з’являються цікаві, захоплюючі, високого виконавсько-художнього рівня мистецькі полотна, що підкреслюють гуцульський колорит і характерну особливість. Так, в умовах радянського часу, коли заборонялися релігійні обряди та деякі старовинні народні звичаї, створюється вокально-хореографічна сюїта «Щедрий вечір у сучасному гуцульському селі». Це було сміливо та ризиковано, але артисти виявили великий порив і творче завзяття. З метою тривалішої стабільності і більш характерного звучання керівник провів реорганізацію в хорі. Замість мішаного, який при малій кількості не міг би забезпечити повноцінне звучання, був створений чоловічий хор. Він символізував мужність гуцулів і їх богатирську вдачу. Такий хор був завжди окрасою концертів. Робота приносила величезне задоволення, а успішні виступи щоразу придавали приплив нової, свіжої енергії. Колектив благополучно гастролював, а Михайло Гринишин уже виношував думку про створення ще двох сюїт: обрядової – «Гуцульське весілля» та історичної – «Опришки довбуша».
           Старовинне гуцульське весілля – це надзвичайно цікаве обрядове дійство, яке хотілося втілити у постановку ансамблю, враховуючи найбільш характерні його особливості. Михайло Гринишин зробив обробку пісень так, як співають у народі, балетмейстер Петрик поставив дуже цікаві танці, які органічно злилися з весільними обрядами, а керівник оркестру Петро Терпелюк додав майстерний музичний супровід. Все це злилося в єдину гармонію і «Гуцульське весілля» мало одинаковий успіх як в Україні, так і в усіх республіках тодішнього Союзу. Ще не встигла улягтися напружена праця над «Гуцульським весіллям», а вже почалася підготовка до постановки історичної вокально-хореографічної сюїти «Опришки Довбуша». Хоч цю сюїту колектив ставив і раніше, але вона настільки була тематично цікава, що керівництво вирішило поновити її знову. У нову постановку було внесено багато хореографічних та вокальних змін, які відображали життя і побут народних месників, їхній героїзм, завзяття і незалежність. Музичне оформлення здійснив Михайло Магдій. Сюїта не могла не хвилювати глядача. Вона справляла велике враження і мала незмінний успіх в усіх республіках. Адже ця тема була близькою по духу кожному народові, який завжди прагнув до волі.
            В 1962 році Михайла Гринишина було обрано головою Івано-Франківського обласного Хорового товариства імені М.Леонтовича. Активними членами його були: Володимр Пащенко, Микола Білан, Михайло Магдій, Василь Нужний, Василь Їжак. Працювало воно дуже активно. Було створено багато нових колективів, які щорічно брали участь у різних концертах, конкурсах, фестивалях, і завойовували призові місця.
                     Далі Михайло Гринишин розпочинає ще одну ділянку цікавої роботи. Як людина з великим досвідом та авторитетна, на прохання завідучої відділом культури обласної газети «Прикарпатська правда» написав рецензію на концерти Державної капели бандуристів. Згодом рецензував не лише хорові концерти, але виступи ансамблів пісні і танцю, симфонічних і естрадних оркестрів, оперні вистави, сольні концерти воколістів, піаністів та інструменталістів.

           В 1969 році став членом спілки журналістів СРСР. Це дало йому поштовх зайнятися науково-досліднецькою працею, на ниві якої має чимало доробок. У післявоєнний час в навчальних планах загальноосвітніх шкіл не було передбачено годин на хоча б елементарне естетичне виховання школярів. Врешті-решт на початку шістедесятих років в багатьох педагогічих інститутах України було відкрито кафедри «Музики і співів», які мали на меті готувати кваліфікованих учителів музики в школах для молодших класів. Така музична кафедра була відкрита і в тодішньому Станіславському педагогічному інституті. Засновник і керманич кафедри,знаний музичний діяч, відомий скрипаль Юрій Дмитрович Крих пропонує Михайлу Гринишину працю на цій кафедрі. Враховуючи щільний графік роботи та складність виконувати ще й функції викладача, хормейстер вагався. Але оскільки це питання зачіпало національні інтереси, зрештою погодився. Так розпочалася не менш значна педагогічно-хорова діяльність видатного хормейстера. Свій чималий набутий досвід із задоволенням передавав студентам, читаючи практичні дисципліни: хоровий клас і диригування. Проводячи заняття, педагог постійно пояснював, наскільки складна професія диригента-хормейстера, якими якостями він повинен володіти, щоб завоювати необхідний авторитет і визнання як в хорі, так і в слухача. Керував студентським хором, в організації якого він не обмежувався лише студентами музичної кафедри. Під його професійним керівництвом хор досить швидко набував високої виконавської майстерності і на різних конкурсах і фестивалях завойовував призові місця. З великою приємністю часто спілкувався зі студентами – істиними патріотами національної ідеї, справжніми вболівальниками за українську культуру, літературу, історію і мову. З ініціативи Вченої ради інституту і його тодішнього ректора В.Кравеця, в 1967 році Михайлу Гринишину було присвоєно перше вчене звання «доцента».

            Та на жаль, стосунки з місцевою владою дедалі погіршувалися і чиновники шукали можливості публічно помститися за непокору та відстоювання власної позиції митця. І така нагода їм трапилася. З нагоди святкування 100-річчя від дня народження Леніна, місцева влада вручала артистам ювілейні медалі. З приводу нагородження у філармонії було проведено урочисті збори колективу. І коли працівники отримували останні медалі і церемонія підходила до завершення, усі зрозуміли, що лише не вручили…художньому керівникові філармонії і Гуцульського ансамблю М.Гринишину. І хоч усі артисти стали на захист очільника, висловлюючи схвильовані репліки та погрожуючи скаргами, чиновники навмисно ніяк не реагували. Від такої неочікуваної образи і відвертого цинізму, та ще й в присутності артистів і друзів Михайло Гринишин не знав куди дітись. Все те, що він до цього часу робив – вкладав душу і сили у створення нових програм; успіх, визнаний тисячами глядачів, яким він вивів колективи філармонії на справжній професійний рівень; створив, за визнанням преси, творче обличчя Гуцульського ансамблю, щоб цим підняти престиж не лише області, а й усієї України; всі успішні гастрольні поїздки, – все це було перекреслено чиновницькою зневагою. І не в медалі справа. Надто «майстерно» було нанесено глибоку моральну рану і зроблено це було підкреслено прилюдно. Довго не міг прийти до тями керівник, хоч як не намагалися артисти розрадити його, заспокоїти, вивести з того пригніченого стану. Творчі люди образу переносять особливо тяжко. А влада зберігала відстороненим спокій, бо була впевнена – куди він дінеться, надто любить свій край і свої коломийки. Відносини з владою дійшли до точки кипіння. В таких умовах працювати творчо стало неможливо. Гуцульський ансамбль пісні і танцю був для Михайла Гринишина завершальним етапом щодо остаточного формування його як музиканта, як хорового диригента, як композитора і педагога. Він став для нього тим середовищем, де народжувалися нові пісні, а старі воскресали і діставали нові, дужі крила та вилітали у широкий світ. Роки творчої роботи з цим самобутнім колективом, який був, і є яскравим виразником і пропагандистом саме гуцульського фольклору стали незабутніми сторінками в творчій біографії митця.
         У 1970 році ректор новостворенного Київського інституту культури запросив Михайла Гринишина працювати на кафедру хорового диригування, яку згодом він і очолив. У Києві Михайло Петрович розкрився вже не тільки як талановитий митець, а й маштабний діяч у галузі музичної, зокрема, хорової культури України. Як завідувач кафедри він згуртовує навколо себе перспективну науково-творчу молодь. Сьогодні вони стали вже найавторитетнішими фахівцями. Одночасно на кафедрі працювали вже визнані диригенти – А.Авдієвський, Б.Антків, В.Суржа, В.Тищенко, І.Гамкало. За короткий термін мішаний хор кафедри хорового диригування (художній керівник А.Мархлевський) став популярним. Випускники-хормейтери стали бажаними в усіх регіонах України. За високі творчі досягнення і значний внесок у розвиток національної культури багатьом вихованцям кафедри присвоєно почесні звання – від заслужених працівників до народних артистів України, багато з них відзначені урядовими нагородами, удостоєні звань лауреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Такі випускники є гордістю не лише кафедри та інституту в цілому, але й всієї України. За видатні творчі і педагогічні заслуги почесні звання отримали і викладачі кафедри. Народного артиста України отримав і Михайло Гринишин. Крім почесних звань, майже всім викладачам на кафедрі було присвоєно і наукові звання (старших викладачів, доцентів, професора). Однією з важливих рис педагогічного таланту Михайла Гринишина є його аналітичний підхід до будь-яких проявів мистецько-педагогічного життя. Саме тому він написав понад 160 наукових праць і, як керівник кафедри, постійно опікувався науково-методичною ділянкою навчального процесу, всіляко підтримував викладачів і студентів, які виявляли хист до наукової діяльності. Його кафедра за теоритичним забезпеченням вважалася найкращою, найпрестижнішою. Михайло Гринишин створив сучасний, потужний колектив, у якому гармонійно поєднувалися усі складові практично-художнього і науково-методичного озброєння майбутніх фахівців хорового мистецтва.
                У 1974 році тодішнє республіканське телебачення запроектували цікаву форму – телеконкурс у прямому ефірі під назвою «Сонячні кларнети». Це було своєрідне мистецьке змагання між аматорськими художніми колективами областей України. Так, як Михихайло Гринишин вів протягом шістнадцяти років популярну цю телепрограму у прямому ефірі на всю країну, вже мабуть ніхто й ніколи не повторить. Цей унікальний в історичному вимірі досвід співтворчості вітчизняної аматорської і професійної хорової царини залишився у свідомості учасників як взірець ідеального вирішення проблеми духовного розвитку, зокрема, просвітницького музичного буття наших співвітчизників. «Сонячні кларнет» були ідеальним варіантом реалізації простого бажання людини бути причетною до художнього світу.
             Михайло Петрович Гринишин як митець, просвітитель, педагог, народознавець, публіцист, композитор тривалий час залишався в епіцентрі українського хорового життя. Він був членом координаційної ради Всеукраїнської національної музичної спілки, головою журі багатьох найпрестижніших міжнародних та вітчизняних конкурсів, головою державних екзаменаційних комісій, журналістом, почесним членом багатьох громадських організацій.
             Коли всенародно визнаний митець сягає у своїй творчій діяльності за межі півстоліття, то попри всі виміри його художньої самобутності, він одночасно стає загально знаковою фігурою певного етапу історії всієї країни. Саме такою особистістю є для нас сьогодні Михайло Петрович Гринишин – людина, щиро закохана у життя, у людей, у свою мистецьку культуру, патріот української мови та пісні, завзятий митець.
Помер Михайло Гринишин 6 жовтня 2016 року у Києві.

Текст опрацювала :

Заслужена артистка України  Розоній Наталія

За матеріалами літературної праці «Арканове коло» М.Гринишина та статті «Невтомний подвижник» доктора мистецтвознавства, професора А.Лащенка

   Повернутись на попередню