КОТКО Дмитро (17. I 1892, с. Балки, тепер Мелiтополь. р-ну Запорiз. обл. – 18. ХI 1983, м. Львiв) – український хоровий дириґент, композитор, фольклорист, основоположник професiйного хорового спiву в Західній Українi. Закiнчив Таганрозьку учительську школу (1909) i богослов. та муз-пед. вiддiлення Ардонської мiсiонерської духовної семiнарiї (на Кавказi), Чугуєвське юнкерське вiйськове училище (1916) i курси вiйськових дириґентiв Московської воєнної округи в Москвi (тепер музичний iнститут iм. Ѓнєсiних).

      Пiд час І-ї світової війни воював на Західному Фронтi, попав у нiмецький полон. Нарикінці 1920 р. Котко, як офіцер армії УНР опинився у польських таборах інтернованих українських воїнів, спочатку в Ланцуті, а згодом у Каліші й Стшалкові на Познанщині. В таборових умовах Ланцута організував невеликий чоловічий хор, а у Стшалково створив мішаний хор, що мав понад 100 співаків, з яким гастролював Польщею, до Галичини виїзд був заборонений.

     З 1923 виступає на українських землях Галичини. З 1924 – це „Український надднiпрянський хор Дмитра Котка” (1935 гастролював у Станиславовi; на концертi побував А. Кос-Анатольський; зiбрану з концерту суму в к-тi 2000 злотих, а на той час – великi грошi, передали Станiславському т-ву „Сокiл” на побудову концертного залу – тепер НД „Просвiта”). З 1935 (або 1936) –„Український хор” (виключно з галичан), з 1937 р. –„Галицький хор”.
1930-34 р. викладач спiвiв i музики у Львовi.
1939-1945 р. засновник ( i одразу ж пiсля вдалого дебюту, лише дириґент) хорової капели „Трембiта” у Львовi.

     Відроджується і післявоєнний Станислав: відновлюється народне господарство, поліпшується національно-культурне становище. У місті відновлюють роботу 9 промислових артілей: “чоботарська. шевська, шкіряна, галантерейна, металорізальна, вишивальна, палітурна і артіль з виробництва мінерацьних вод)” Поновив діяльність ваговий завод, почали працювати ковальський і ваговий цехи, до роботи готувався ливарніий цех. Вулиці та приміщення торгівельних установ очищуються від брухту. Місто. починало набирати естетичного вигляду й згодом стало ще більш красивим і впорядкованим, ніж було до німецько-фашистської окупації.

    Перша репетиція Гуцульського ансамблю відбулася 20 жовтня l944 р. в приміщенні, де нині розташована дитяча бібліотека (площа А. Міцкевича). Інспектор колективу О. Роп’яник згадує, що першою розучувалася пісня П. Козицького “Про батька народного, про Сталіна рідного”. Балет розучував вокально-хореографічну картину “Рідний краю-Верховино”, танець “Гуцулка”.

       1 березня 1945 р. Станіславський обласний відділ у справах мистецтв призначає Дмитра Васильовича Котка художнім керівником, а 12 липня цього ж року головним диригентом Гуцульського ансамблю пісні і танцю. Дмитро Котко на той час був найавторитетнішим хоровим диригентом Галичини, тому він заслужено зайняв цю посаду. Балетмейстером став Ярослав Чуперчук, диригентом — Іван Атаман, керівником оркестру-Дмитро Якуб’як, інспектором-Остап Роп’яник. Посаду директора обласної державної філармонії тоді займав Антон Желтоножський.
      З початком організаційної роботи Дмитро Котко дбав про високий професіоналізм ще напіваматорського ансамблю. У філармоніі зібрали артіістів, більшість з яких із різних причин певного часу залишили ансамбль. Багато з них виїхало за кордон, тому художньому керівнику довелося особисто мандрувати гірськими селами, відшукувати й набирати здібних і талановитих молодих співаків, танцюристів, музикантів.На той час Гуцульський ансамбль нараховував 50 учасників і стояв на порозі нового етапу свого професійного становлення.

       З поваги до Д.Котра в колектив повертаються люди, які працювали в ньому ще до війни, зокрема, Володимир Петрик, один із найвідоміших хореографів України. На показових заняттях він принципово відстоює сюжетність танців, необхідність широко використовувати місцевий фольклор, від чого значною мірою залежить вироблення індивідуального творчого обличчя колективу. М. Гринишин зазначає: “Здобуток Володимира Петрика-це художня пожива для багатьох хореографів і в теоретичному, і в практичному розумінні, саме в гуцульському жанрі. На його спадщині буде виховуватись не одне покоління”.
        Виконавський стиль оркестрової групи відрізнявся музикальністю й віртуозністю, глибоким відчуттям стилю й манері гуцульського виконавства, багатогранністю й неповторністю музичних прийомів у відтворенні особливо яскравого колориту виконуваних творів. Розмаїто-багата палітра народного українського інструментарію в органічному синтезі з традиційно-класичними інструментами давала можливість оркестру відтворювати всі тонкощі й колорит гуцульського фольклору.

        Колектив почав здобувати велику популярність і славу як єдиний фольклорний карпатський ансамбль пісні і танцю, метою якого були популяризація та збереження гуцульської музики й автентичної пісенно-танцювальної спадщини.
        Художній керівник добився від облвиконкому виділення коштів для придбання нових музичніих інструментів, костюмів, нот, а також надання приміщення.
       За кілька місяців наполегливої праці колектив підготував концертну програму, присвячену річниці визволення Станіславщини. 23 серпня 1945 р. приміщенні обласної філармонії відбувся концерт Гуцульського ансамблю пісні і танцю під керівництвом Дмитра Васильовича Котка. Хоч окремі солісти ансамблю вже брали участь у концертах філармонії, з деякими піснями виступав і хор (ансамбль уже дав 5 відкритих і 10 замовлених, так званих «шефських» концертів), проте з повною й розширеною програмою мистецький колектив виступив уперше.
            Газета «Прикарпатська правда» пише, що концерт розпочався щирими, й палкими словами захоплення ведучих про радість перемоги, щастя визволення від фашистського гніту. Виступ ансамблю засвідчив, що репертуар хорової групи різноплановий: С. Жданов «Пісня перемоги», М. Лисенко «Верховина», П. Козицький «Про батька народного, про Сталіна рідного», українські народні пісні: «Сусідка», «Гандзя», «Чумарочка», «Лемківські пісні», «ой не шуми, березо». Одним із найкращих творів у репертуарі є в’язанка різноманітних багатозвучних українських народних пісень «Бандура».
           Автор статті О. Райковська відзначає, що мистецький колектив під керівництвом неперевершеного Дмитра Котка досягнув високої культури виконання, чіткї виразності, чистоти звучання. Рецензент схвалює спів солістів-Д. Тисяка та Р. Росліка. Заслуженим успіхом глядачів користуються жвавий, веселий танець «Гуцулка» (виконує весь склад ансамблю), надзвитайно бурхливий танець «Аркан» (виконує чоловіча група), «Гуцульський козачок» (виконують солісти В. Чуперчук та І. Долинський). Серед зауважень – обмеженість репертуару танцювальної групи, що включає тільки гуцульські танці.
Рецензент наголошує також на недостатній кількості відповідного художнього оформлення та сценічного одягу, чому повинні приділити більше уваги відділ у справах мистецтв і відділ культосвітніх установ облвиконкому. «Але те, що Гуцульський ансамбль пісні та танцю має з чим виступати перед широким глядачем-є значне культурне надбання Станіславщини».
           У кінці серпня 1945 р. колектив розпочинає концертну діяльність містах і селах області. У вересні ансамбль виступив у Чернівцях. Тут на концерті був присутній композитор П. Козицький.

          Після концертів з’являється ряд схвальних відгуків. Так, 1945 р. з’явився відгук на виступи у Снятинському районі: «Гуцульський ансамбль під керівництвом тов. Котка обслужив 6500 чоловік. Дали три концерти платних і чотири шефських для виборців на дільницях. Концертом селяни були дуже задоволені, винесли велику подяку керівнику ансамблю Котку та учасникам ансамблю Тисяку, Долинському, Стрільбицькій, Чуперчук»).
           У листопаді 1945 р. з’явився відгук після концерту в Самборі. У ньому вказано, що ансамбль виступає в кількості понад 70 осіб. У його репертуарі народні характерні пісні, танці, хореографічна мозаіка та пісні оборонної тематики. Глядачі сприймали гастролі ансамблю із захопленням. Надзвичайним успіхом користувалися пісні «Гуцульські коломийки», «Бандура» Г. Давидовського, танок «Пастушок» і масові гуцульські народні танці. Серед учасників ансамблю особливо виділялися майстерністю співаки Тамара Рослік, Дмитро Тисяк та Остап Роп’яник. Серед балету окреме місце посідає Ярослав Чуперчук, який досконало обізнаний з народною, гуцульською хореографією й своєю майстерністю захоплює глядача. Велику пошану громадськість віддає художньому керівникові Дмитру Васильовичу Котку. Його висока майстерність, художній смак, уміння підбирати репертуар заслуговують на особливу увагу й оцінку. Відгук завершується такими словами: «Самібірська Міська Рада Депутатів трудящих та дирекція міського театру від імені самбірського суспільства виносить Вам всім товариську подяку і просить приїздити до нас вдруге. Завжди будете бажаними гостями».
       6 листопада 1945 р. концерт ансамблю відбувся у Станіславській обласній філармоніі.

          Нелегкими були концертні поїздки селами Прикарпаття. Проте артисти з особливою теплотою згадують виступи при газових лампах у шкільних приміщеннях, у сільрадах, військових частинах, у госпіталях перед пораненими бійцями чи просто на майданах. Далеко не сценічні умови не перешкоджали артистам вкладати в музику тепло душі та сердець. Концерти радо приймали тисячі прикарпатців. Вони щиро полюбили Гуцульський ансамбль.
         У післявоєнні роки колектив не мав власного транспорту, тому під час гастролей артисти користувались попутними вантажними автомобілями. Часто адміністратор зупиняв іх прямо на дорозі. Це могли бути автомобілі, в яких возили буряки, картоплю, вугілля, мінеральні добрива; особливий «комфорт» створювали дощова погода або холод. Часто артисти пересувалися возами, особливо тоді, коли треба було «форсувати» невелику річку. Однак, нестримний ентузіазм, велика любов до національного гуцульського мистецтва перемагали будь-які перепони.
            Невтомним організатором роботи був художній керівник Дмитро Васильович. Непересічний музикант, збирач і аранжувальник народних пісень, він зробив чималий внесок у скарбницю музичної культури Гуцульщини. Керівник ансамблю особливу увагу приділяв пошукам і записам народних пісенних, танцювальних та інструментальних перлин Гуцульщини, Прикарпаття, їх обробці й поверненню народу у «відшліфованому» вигляді. Щораз більше Котко вводив у репертуарну палітру численні потоки з криниць творчості українських, зокрема, галицьких композиторів. Ансамбль збирає художньо обробляє та пропагує гуцульську народну творчість, створює нові пісні, танці й театралізовані вокально-хореографічні картинни з життя Гуцульщини.
Робота на посаді художнього керівника займала багато часу. З кожною концертною групою Дмитро Котко готував цікаві, нові програми. Це було непросто, оскільки в радянськй час усі літературні твори чи пісні піддавалися суворому контролю й цензурі. При обласних партійних комітетах існували відділи агітації й пропаганди,які самовіддано стояли на сторожі «ідеологічної чистоти».Ці відділи, як правило, очолювали партійні чиновники, далекі від мистецтва, і часто Д.Котку доводилось вислуховувати некваліфіковані, часом недоречні або навіть курйозні зауваження.
             Концертні програми кожного разу затверджували в обласному відділі культури, попередньо погоджували їх з партійними органами, які безапеляційно вимагали пісень на кшталт «Слава партії великій і Сталіну слава! Хай живе і процвітає радянська держава». Пісенний репертуар був різноманітний, але переважно будувався на тематиці, що прославляла воїнів Радянської Армії. На концертах звучали українські народні пісні «Сусідка», «Гандзя», «Лемківські пісні», «Чумарочка», «Ой не шуми, березо». Однією з найпопулярніших була пісня «Ой зацвіли сади білі на Поділлі», яку виконував соліст Дмитро Тисяк.
           У період повоєнних років Західна Україна переживала складний багатовимірний процес діяльності українських націоналістичних формувань. Ідеологічним підґрунтям національно-визвольного руху була культурна спадщина, у якій вагоме місце займала народна творчість. І хоча Гуцульський ансамбль пісні і танцю мав у своєму репертуарі пісню псевдопрославлення вождів комуністичного режиму, учасники українського націоналістичного підпілля неодноразово були присутні на концертах, про що свідчать спогади очевидців.

         Станом на 1946 р. визначається штатний склад ансамблю. На посаді художнього керівника перебуває Д. Котко, диригент оркестру – М. Магдій, балетмейстер — Я. Чулерчук. Склад хору — 50 осіб, балетна группа – 12 пар, оркестр нараховує 14 музикантів, з них струнна группа – 3 скрипки й 2 бас-чельо; духова група – флейта, 2 кларнети, сопілка: 2 трембіти, 2 цимбал та ударний інструмент – барабани.
         Репертуар балетної групи, вивчений з 1 січня до 9 травня 1946 р. танець з весілля «Парубоцькі фіглі», жартівливий танок «Дівоче щастя», масовий весільний танець «Голубка», жартівливий танок тріо «Зустріч у лісі», танець з весілля «Голяр».
        2 травгія 1946 р. Гуцульський ансамбль пісні і танцю виступив з концертом у Станіславській лікарні. Є відгук, який засвідчує, що «концерт, який відбувся у лікарні № 2347, пройшов успішно. Хворі та особовий склад залишилися дуже задоволені».
         Цього ж дня відбулася зустріч Ансамблю народного танцю Башкирії під керівництвом Х. Магазаєвої з Гуцульським ансамблем. Башкирський колектив виступав у Станіславі з трьома концертами. Зустріч пройшла в теплій дружній атмосфері, керівник обох колективів обмінялися досвідом у роботі.
         У 1946 р. пройшли перші великі післявоєнні гастролі у тодішньому Радянському Союзі: у Росії, Прибалтиці, Латвії, Східній Пруссії, Литві, Естонії, Білорусії. Тріивали вони близько шести місяців. Незважаючи на нелегкі умови проживання в обладнаних нарами товарних вагонах, велика дружба між артистами додавала сили і наснаги згуртованому колективові.

            У репертурі ансамблю утверджувалася нова лінія. У виконанні хору зазвучали творів М. Леонтовича, М. Вериківського, Л. Ревуцького, С. Людкевича, П. Чайковського. Дмитро Котко поповнив програму творами: «Бандура» Г. Давидовського, «Вулиця» Ф. Колесси, «Поговір» Дж. Россіні та ін. Велике враження концерти справляли на росіян. Вони були в захопленні від різнобарвних гуцульських костюмів і особливо сприймали в’язанку гуцульських танців. Ансамбль був першим, хто ознайомив росіян з гуцульським мистецтвом – піснями, танцями й музикою.
           Станом на 1 січня 1947р. Гуцульський ансамбль пісні і танцю нараховує 72 особи. У першому півріччі колектив виступав з концертами в містах і селах області протягом чотирьох місяців, а також проводив підготовку до гастрольної подорожі у Львів, Луцьк, Житомир. На початку 1948 р. відбулися концерти в цих містах з оновленою програмою.

          У липні 1948 р. колектив під керівництвом Д. Котка виступає з творчим звітом у Києві. Концерти проходять у залі філармонії, піонерському саду, на підприємствах, відомо про виступ на Всесоюзній виставці сільського господарства.
Найпопулярнішими на цих концертах були: «Поема про Україну» О. Александрова (соліст – Володимир Андріїв), «Партизанська» Ю. Мейтуса, «Гей, Карпати» в обробці М. Магдія, «Ліщина, ліщина» в обробці С. Людкевича, «Гуляли» О. Нижанківського, «Огні горять» С. Воробкевича, вокально-хореографічна сюіта «Будь здорова Батьківщина!». З цікавістю кияни зустріли фольклорний репертуар – гуцульські мелодії, прикарпатські коломийки, записані Дмитром Котком у с. Жаб’є (тепер – смт. Верховина), народні танці «Гуцульський козачок», «Парубоцькі жарти», «Зашуміла Буковина», «Воротар», «Гуцулка», «Бойківчанка». У програми концертів художній керівник включав також російські, білоруські пісні.
З перших акордів слухачів захоплювала чистота інтонування хорової групи ансамблю, злагодженість звучання, висока культура співу. Багато пісень хор виконував а сaррellа, що свідчило про наполегливу й старанну працю над підвищенням виконавської майстерності. Тому цілком природною є схвильованість, з якою сприймалися галицькі народні пісні й танці.

           Прекрасні народні строї, багата й розмаїта їх кольорова гама, фантазія узорів, вишивок, крою органічно поповнювали та збагачували хоровий і хореографічний ряди сценічного дійства, що змальовувало яскраві, колоритні картини з життя Прикарпаття. Традиційному народному одягові артистів ансамблю були притаманні строгість, прямолінійність форм силуету, відносно незначна диференціація між чоловічим і жіночим нагрудним і верхнім одягом та взуттям. Головний убір чоловіків – шапки-крисані – повстяні капелюхи чорного кольору, верх яких півкулястий, боки невисокі. Крисані обведені різнокольоровими вовняними шнурками зі штучними квітами або прикрасами з дрібних кораликів. На сорочках комір, пазуха й манжети обведені вишивкою. Безрукавки й кептарі прикрашені візерунками. На чоловіках широкі шкіряні пояси-череди всередині мають сховок на люльку, ніж і шкіряніій гаманець. На жінкам – блискучі корони, виткані запаски поверх сорочки. Взуття – постоли.
     Наприкінці 1940-х рр. Дмитро Котко й Художня рада вирішили створити широке сценічне дійство про життя опришків, про боротьбу з поневолювачами гуцулів, про мужнього опришківського ватажка Олексу Довбуша. Тривалістю боротьби, відозви й маніфест Олекси підносили його особітстість до рівня видатних керівників народно- взвольного руху України. Історична заслуга Довбуша полягає в тому, що йому вдалося організувати розорені феодальною системою групи селян, найбільш радикальну частину населення Прикарпаття, на партизанську боротьбу проти панів, що набула небезпечного для шляхти характеру в 1730 -1750-х рр. Довбуш став символом мужності й нескореності, улюбленцем не лише карпатських опришків, а й широких мас Галичини, Буковини та Закарпаття. 

      Розпочалася велика кропітка робота над історичними матеріалами того періоду. У пісенно-танцювальній сюїті був задіяний весь творчий склад Гуцульського ансамблю: танцювальна група, хор, оркестр, солісти, ансамблеві групи. У створенні композиції немало хисту вклали ентузіасти ансамблю Володимир Петрик – керівник танцювальної групи й Дмитро Якуб’як – музикант-віртуоз, учасник оркестру, глибокий знавець гуцульського фольклору. Мелодію до танцювальних номерів були записані в с. Печеніжин на Коломийщині (місцевість, де народився О. Довбуш).
           Згідно з народними переказами, улюбленим танцем Олекси Довбуша та його соратників був західноукраїнський бурхливий масовий чоловічий танець «Аркан», що здавна побутує на Гуцульщині. В основу З-частинної вокально-хореографічної сюїти «Олекса Довбуш з опришками» ліг саме цей танець. Сценічний варіант динамічного й чіткого «Аркана» у виконанні Гуцульського ансамблю зберігав темперамент, красу, оригінальність народного танцю, своєрідність якого полягала у швидкій зміні та різноманітності танцювальних рухів і ритмів, тоді як виконавці майже весь час перебували у зімкнутому колі або півколі з топірцями в руках. Починається танець основним ходом, у якому танцюристи ставлять руки один одному на плечі і рухаються великими, стрімкими бічними кроками, що чергуються з невеликими підскоками, під час яких вільна нога піднімається вверх, навхрест опорної. Серед виконавців один є провідним, він вигуком дає знак до зміни рухів і ритмів. Надзвичайно своєрідна в цьому танці зміна відтінків виконання: на вигук ведучого «батько спить» танцівники згинаються і тихо, стримано, на пальцях виконують рухи основного ходу; на вигук «батько встав» танцівники випрямляються і рухаються бадьоро, жваво, темпераментно. Музична обробка «Аркана» належить Дмитрові Якуб’яку.
           Вокально-хореографічне дійство складається з різних за характером і темпом виконання частин: l частина – «Гей, браття опришки»; 2 частина – «Гуляй, браття»; З – частина – «Присяга». Це яскравий зразок синкретичного мистецтва, у якому такі елементи, як інструментальне виконання, спів, танець, словесне мистецтво, є невід’ємною частиною масової художньої композиції. В основі сюжету покладено елементи обряду посвя’чення гуцульських юнаків у леґіні. Після участі в цьому дійстві вони отримували право здійснювати танці, носити бартку (топірець) і підперізуватися широким паском, тобто ставали потенційними опришками.
       Щирістю, простотою, народним колоритом і свіжістю захоплювала глядачів вокально-хореографічна сюіта «Опришки Олекса Довбуша». На всіх концертах «Опришки» мали незмінний успіх. Адже ця тема була близькою кожному народові, який прагнув до волі й самостійності. Історичні події, автентика й оригінальність танцювальних, інструментальних і вокальних номерів, своєрідність і розмаїття сценічного гуцульського одягу є цікавими, як з огляду історії регіональної культури, так і в сучасному музикознавчому середовищі. 

          У серпні 1948р. артисти Гуцульського ансамблю на чолі з Дмитром Котком прибули до Черкас. Місто урочисто зустріло гостей з написами на дошках оголошень і транспорантах: «Вітаємо дорогих гостей», «Привіт братам з Прикарпаття». Артист хору Павло Барчук згадував: «Повернувшись додому, ми давали концерти в селах Прикарпаття. Про бачене на Черкащині з радістю розповідали своїм землякам».
     Після Черкас ансамбль поїхав до Канева (Черкаська область). Тут артисти відвідали могилу Т. Шевченка, де хор виконав «Заповіт» і «Реве та стогне Дніпр широкий». Гуцульщина доземно вклонялася великому синові українського народу, щирою піснею прославляла єдність українців. Повертаючись до Станіслава, артисти були сповнені почуттям гордості за Батьківщину.

             Після концерту в Калуші 9 листопада 1949 р. з’явилася подяка: «Від Імені молоді, а також інженерно-технічного персоналу і працівників Калуського калійного комбінату висловлюємо глибоку подяку за проведений вами концерт. Він відбувся з особливою підготовкою і професійністю. Номери, які виконували артисти, особливо «Жартівливий танець», надовго залишаться в пам’яті у нас».
            В січні 1950р. колектив вписав ще одну яскраву сторінку в історію української музичної культури. Організатор гастрольних поїздок Гойфман Герман Львович підготував концерти у Середній Азії, Північному Кавказі, Сибіру, Поволжі. Гастролі тривали 5 місяців. Для цих концертів Дмитро Котко спеціально підготував новий репертуар, до якого увійшли українські народні й авторські пісні: «Думи мої», «Ой легонька коломийка», «За городом качки пливуть», «Весільні гуцульські пісні», «Поговір» Дж. Россіні, «Пташиний хор» М. Іпполитова-Іванова та ін. Значне місце в програмі зайняли танці, поставлені В. Петриком. Кожен із яких відзначався темпераментом, самобутністю та тематичною цілеспрямованістю. Серед танців були: «Парубоцькі жарти», «Плескач», «Воротар», оригінально задуманий «Танець карпатських лісорубів» хореографічна розповідь про працю лісоруба.

            Концерти розпочались у Росії: 16 травня – Ростов, 17 травня – Ростов-на-Дону, 18 травня – Краснодар. 19 травня відбувся виступ у Таганрозі у літньому театрі, де зібралося близько п’яти тисяч глядачів. Жодного вільного місця, численні оплески й вигуки «бравоl», «біс!».
      20-23 травня колектив виступав у Ставрополі й Ставропольському краї. Місцева преса пише: «У Ставропольський край приїхав на гастролі Державний Гуцульський ансамбль пісні і танцю під художнім керівництвом Дмитра Котка». Автор статті наголошує на змістовному й цікавому виступі, удало підібраному репертуарові, на темпераментності, самобутності, цілеспрямованості й професійності артистів.
         24 травня «гуцули» прибули до м. Грозний (Республіка Інгушетія), де на залізничному вокзалі їх зустріла місцева адміністрація і вручила букет квітів Дмитру Котру. 25 травня в цьому місті відбувся концерт, після якого до Києва було відіслано подяку директорові Станіславської обласної філармонії за вагомий внесок у розвиток професійного музичного мистецтва.
          Продовжились гастролі 26 травня у Республіці Дагестан. Місцева газета пише: «У Дагестані гастролює ансамбль пісні і танцю гірських жителів Прикарпаття – гуцулів. Гостям був влаштований добродушний прийом».
     Далі концерти відбулись у таких містах: 27-29 травя – Махачкала, ЗІ травня – Дербент (Росія); 2 – 7 червня – Баку (Азербайджан); 10-12 червня – Ашгабат, 13 – 14 червня – Мари, 16-18 червня – Чарджоу, 19 червня – Каган (Туркменістан). Про виступи 20- 26 червня у Сталінобаді (Таджикистан) місцева газета пише «Особливо слід відзначити скрипаля Якуб’яка (перша скрипка) і цимбаліста Коваліва. Дещо засмучує відсутність трембіти. Танцювальна група ансамблю відрізняється темпераментністю і граціозністю».
        Газета «Комуніст Таджикистану» пише: «Яскраво розцвіло мистецтво гуцулів. Артисти державного Гуцульського ансамблю пісні і танцю виконують чудові пісні. Художній керівник ансамблю Д. Котко». Автор статті повідомляє про ліричну задушевність виконаних пісень, сольний оптимізм, яким пронизані коломийки: «Оригінальною демонстрацією народної музичної творчості виявилося задушевне, життєрадісне виконання гуцульської весільної пісні, пісень на слова геніального поета Тараса Григоровича Шевченка та інших творів». Рецензент вказує на професіоналізм артистів Якова Шустикевича, Дмитра Соколишина, Лідії Конак та інших, які вразили сталінобадців високим вокальним мистецтвом. Особливої уваги заслуговує співачка Євдокія Нікітіна, яка захопила слухачів виконанням патріотичної пісні «Україно, моя Україно». Багатство, темперамент і самобутність українського танцю розкриває перед глядачем хореографічна група ансамблю. Про працьовитість гуцулів розповідає танець карпатських лісорубів у оригінальній хореографічній композиції «Урожай». Досконало виконані танці «Гопак», «Плескач». Тонким народним гумором пронизаний танець «Парубоцькі жарти». Автор завершує статтю: «Вчорашні учасники самодіяльності Іван Долинський, Мирослав Поморянський, Василина Чуперчук, Дарій Ластівка, Ганна Іпатьєва та інші стали визнаними майстрами народного танцю. Артисти добре зіграного оркестру досконало володіють народними інструментами».
         27-28 червня гастролі продовжились узбецькими містами Термез, 30 червня – 2 липня – Самарканд. Тут Д. Котко вже раніше бував із хоровою капелою «Трембіта».
     4-11 липня Гуцульський ансамбль виступає у Ташкенті (Узбекистан). Зокрема, 10 липня відбувся концерт у залі Ташкентської філармонії. Після виступу Д. Котку вручили грамоту від республіканської філармонії ордена Леніна, а також винесли подяку головному балетмейстеру Володимирові Петрику, директору Станіславської філармонії та всім учасникам колективу. Газета «Правда Сходу» подає статтю про славнозвісні гастролі ансамблю, які «викликають живе зацікавлення в глядачів Ташкента».
   Поблизу Ташкента відбувся виступ «гуцулів» у бавовницькому колгоспі. Тут для українських артистів влаштували урочистий прийом, на якому були присутні секретарі ЦК й обкому. Один із представників ташкентського керівництва наголосив: «Ми завжди ставилися прихильно до України, а від сьогодні ми ще більше будемо любити Україну».
         Після одного з концертних виступів в Узбекистані до артистки Гуцульського ансамблю підійшла узбечка й простягла пакунок: «Дарую тобі наше узбецьке національне вбрання. Візьми, виступай у ньому. Тепер у вас, молодих, інша доля. То нехай же оте вбрання нагадує вам, що й у нас не стало горя». Завершилися узбецькі гастролі 13 -18 липня у м. Фрунзе.
      19-25 липня Гуцульський ансамбпь концертував у Казахстані. Після виступів у Алма-Аті (тепер – Алмати) газета «Казахстанська правда» пише: «У Державному академічному театрі опери та балету Імені Абая проходять гастролі Станіславського державного Гуцульського ансамблю пісні і танцю під художнім керівництвом Д. В. Котка. До складу ансамблю входять 66 співаків і танцюристів. Алма-атинці тепло зустрічають їх концерт». Автор статті вказує, що програма українських гостей різноманітна й цікава. У ній велике місце займають счасні коломийки. З великою майстерністю ансамбль виконує старовинні гуцульські обрядові пісні. Неперевершеною є танцювальна група. З особливим ентузіазмом й виразністю артисти виконують танець карпатських лісорубів, хореографічну композицію «Урожай», жартівливі танці. На завершення рецензент додає: «Гуцульський ансамбль побував на Північному Кавказі, в Ашхабаді, Ташкенті, Фрунзе, скрізь виступав з великим успіхом. З Алма-Ати ансамбль виїжджає в «Західний Сибір».
    Газета «Ленінський прапор» подала такакий відгук: «Державний Гуцульський ансамбль пісні і танцю, що виступав у Петропавловську, є одним з яскравих відображень наступу щастя в долі народу. У цьому чудовому колективі, який зібрав скарбницю гуцульської пісенної й танцювальної творчості, багато чого говорить про минулу й нинішню долю карпатських українців. Танцювальний колектив з великою точністю відтворив життєрадісний темпераментний народний танець «Гуцулка». Складний за технікою виконання чоловічий танець з топірцями. Багато поезії справжньої радості й народної видумки в хореографічній картині «Урожай». Глядачі з великою теплотою й цікавістю сприймають кожну пісню, кожен танець. Багато артистів ансамблю – вихідці з низів, прості люди, яким раніше були недоступні скарби мистецтва. До цього ніхто й ніколи не займався серйозно вивченням народної творчості карпатських українців, – розповідає керівник ансамблю Дмитро Васильович Котко, – а вона невичерпно багата». Далі у відгуку наголошується про чудове виконання народної пісні «Зозулиця», коломийкових мелодій, у яких проявляється любов і гордість до Батьківщини, інших патріотичних творів, таких як: «Будь здорова, Батьківщино»(солісти – Лідія Конак й Олена Єфремова), сувора й велична пісня «Розляглися тумани» (солісти – Є. Нікітіна, Пилявська, Андреєв). Оркестр, яким керує Д. І. Якуб’як, знавець гуцульської народної музики, складається з народних інструментів: цимбалів, скрипки, флояр (сопілка). Рецензент указує на колоритність сценічного одягу.
         Після концертів у Середній Азії виступи Гуцульського ансамблю відбулись у таких містах: 26 липня 1 серпня Барнаул, 2 – 8 серпня Новосибірськ, 1З серпня – Сталінськ (Росія); 4 вересня – Караганди, 5 – 7 вересня — Аклюпинськ (Казахстан); 8 -11 вересня – Магнітогорськ, 12 – 14 вересня Челябінськ, 15 – 17 вересня Уфа, 19 -25 вересня Куйбишев, 26-29 вересня – Сизрань, 28 вересня – Кузнецьк (Росія).

       Після гастрольно-концертних турне 1950 р. у тодішньому Радянському Союзі Гуцульський ансамбль був визнаний як один із кращих фольклорних колективів й авторитетних фахівців у цій царині. У гастрольних подорожах розвивався й міцнів колектив ансамблю. Усюди, де з’являвся Дмитро Котко, його зустрічали з радістю, проводжали з вдячністю. Часто за куліси приходили місцеві діячі мистецтв чи просто шанувальники народних талантів для привітання. Багато людей різних національностей мали змогу побачити й оцінити сценічну майстерність талановитих артистів з Прикарпаття.
       Наприкінці 1950-х рр. у співдружності з місцевими поетами та композиторами Дмитро Котко поповнює репертуар ансамблю новими піснями й вокально-хореографічними композиціями, з якими гастролює містами і селами Станіславщини, Закарпаття, Львівщини, Тернопільщини.

          На чолі Гуцульського ансамблю Д. Котко стояв з 1945 р. до початку 1951 р. 8 січня 1951 р. органами НКВС його заарештовано за «антирадянську діяльність». Проти нього було сфабриковано кримінальну справу та, як колишнього петлюрівця, відправлено до Сибіру під м. Братськ Іркутської області у концтабори.
       Період діяльності одного з перших організаторів ансамблю Д. Котка тривалий час був темною плямою в історії мистецького колективу. Пройшло більше як півстоліття поки відкрилося табу його творчого внеску в розвиток української культури. Можливо, із часом з’являтся нові сторінки історії, архівні документи й пошукові матеріали про колектив, у творчий доробок якого додадуться знахідки цієї монографії.
       Із заідеологізованих матеріалів про діяльність Гуцульського ансамблю пробивається на світ промінчик живої української душі, яка виразила себе через народну музичну й хореографічну творчість, незважаючи на нав’язуваний обов’язковий офіційний репертуар. А робота в ансамблі Д. Котка – важлива сторінка його творчості. Очолюваний ним колектив завжди прагнув до незвіданих творчих висот і самовдосконалення, озброєний досвідом, мистецькою технікою й майстерністю.
У наші дні ансамбль заслужено отримав статус національного колективу і має офіційну назву Івано-Франківський національний академічний Гуцульський ансамбль пісні і танцю «Гуцулія».

       У львові 1956 року підприємства районних і міських товариств сліпих перейменовано на учбово-виробничі товариства. Того ж року, після п’ятирічног перебування в концтаборах Сибіру, до Львова повертається вже відомий український хормейстер-диригент Дмитро Котко. 1958 року на одному з концертів у тетрі імені М.Горького у Львові він почув виступ ансамблю бандуристів «Крпати». Там же зустрів Василя Босака, з яким відбував покарання в сибірських концтаборах. Колектив зацікавив Дмитра Васильовича своїми мистецькими можливостями. Котко добре знав, що незрячі співці створили світову славу українського кобзарства. Тоді ж захопився думкою про спільну роботу.
          За ініціативою В.Босака та інших артистів 8 лютого 1959 року художнім керівником коллективу стає Дмитро Васильович Котко.
         У житті диригента це був вирішальний момент – відтоді він пов’язав своє життя з діяльністю капели. З його приходом у репертуарі бандуристів з’явилися цікаві історичні поліфонічні твори, які. Він особисто робив обробки пісень, поновив твори, які вже були опробувані з його попередніми хорами не тільки в Україні, але й у інших державах. Інформація про те, що Д.Котко працює з Ю.Данилівим, піднімала авторитет колективу.
У 1974 році Д.Котко пішов з капели. Хормейстр стає Я.Хархаліс..
У 1976-1996 рр. Художнім керівником капели був Юліан Вовк.
1-го жовтня 1990 року згідно з постановою Центрального управління Українського товариства сліпих був створений перший у системі УТОС професійний колектив, яким стала Львівська капела бандуристів «Карпати».
     Для Гуцульського ансамблю зробив багато обробок гуцульських пiсень i танцiв, зокрема „Вербовая дощечка” (її використано у фiльмi С. Параджанова „Тiнi забутих предкiв), у пiснi „Вiвцi мої, вiвцi” додав популярний приспiв „ду-ду, ду-ду, ду-ду”, що пiзнiше використав М. Гринишин. В цей час у нього бере уроки Б. Волосянко. Пiсля звiльнення (1958) – „за станом здоров’я” на пенсiї.

          Помер Дмитро Васильович 18 листопада 1982 року у 90-літньому віці у Львові, забутий тодішньою львівською інтелігенцією. Похований на Личаківському кладовищі біля покійної Теклі Білявської-Котко, засновниці одного з львівських хорів.

     Тв.: хор.- гармонізація лірницького канту „Через поле широкеє”; „Та туман яром”” „Гандзя молодичка”; „Ставок заснув”; видав „Збірники укр. нар. пісень” для міш хору.
Дискографія: 12 грамплатівок у викон. чол. хору Д. Котка (1936), більшість з яких – обробки.
Лiт.: Михальчишин М. З музикою крiзь життя. – Львiв, 1992; „За вiльну Україну” за 11. IУ 1992; Антонович М. Дмитро Котко в Малій Духовній Семінарії у Львові //Бiблiографiя українознавства. Вип.2.– Львiв, 1994.- С.46-55; Демкiв Д. Ярослав Чуперчук. Феномен гуцульської хореографiї. – Коломия: Вiк, 2001; Затварська Р. Василина Чуперчук: перлина гуцульського краю.- I.-Ф.: Нова Зоря, 2002; Дмитро Котко та його хори. Статi, рецензiї, спогади, документи /Ред. упор. С. Стельмащук. – Дрогобич: Вiдродження. – 2000; Медведик П. Діячі української муз. культури (матеріали до біо-бібліграф. словника)// Записки НТШ. Т. ССХХХІІ. Праці Музикознавчої комісії.- Львів, 1996.- С.490-493.
Г. Карась
С.238-239

Посилання на літературу: Тарас Кметюк “Дмитро Котко Феномен Диригента” монографія